Золотий Ра - Іван Іванович Білик

— У нас жерці носять довгі бороди й довге волосся, — веде далі Геродот, — а єгипетські богослужителі що три дні голять усе тіло й стрижуться. З тим стрижінням та голінням у них взагалі все навпаки: звичайно ходять без вусів, борід і чуба, а коли в них помирає родич або свояк, вони по кілька місяців не голяться й не стрижуться. Смертю в Єгипті карають ще за один гріх: неправильне принесення жертви. Жертовних биків у них відбирають храмові жерці — страшенно прискіпливі й суворі, вони старанно оглядають кожного офірованого бика, чи немає в нього бодай однієї не білої шерстинки, при цьому тварина спершу стоїть на своїх ногах, а потім її валять і розглядають горічерева, — тільки бездоганно білому бикові ставлять на ріг тавро та ще й уквітчують лотосами. Не дай боже хтось принесе в жертву нетаврованого жерцем бугая — скарають на горло! Єгиптяни — найпобожніший у світі народ.

— Перед цим ти назвав єгиптян «людьми навиворіт», — обережно закидаю я.

— А хіба то не навиворіт, — сміється Геродот, — коли вони глину місять руками, а тісто — ногами? Коли в єгиптянина займеться дім, сусіди оточують пожежу щільним колом, стоячи спинами до вогню. Ніхто й не думає заливати вогонь водою, всі пильно стережуть, щоб у полум'я не вскочила яка кішка. Дім можна збудувати новий, але не доведи боже вскочить у вогонь ця священна для єгиптян істота. А вона, капосна, хоч як її стережи, все одно проскочить попід ногами й шугне в полум'я, щоб дозолити дивакам. Єгиптянин кішку зроду не зобидить, а коли вона спустить дух, він оддасть її забальзамувати й поховає з найвищими почестями.

— А від чого такий звичай пішов?

— Гадаю, від удячності до цієї тварини. Якби не коти, миші пооб'їдали б єгиптянам і вуха, бо в цій країні сила-силенна мишей.

Пояснення видається цілком слушним. Я ще міг би попросити його розповісти про священних крокодилів та псів, але, знаючи шанобливе ставлення Геродота до чужих вірувань, лише покивую головою й мовчу. Він мовби здогадався про мої думки й каже:

— В Єгипті майже немає несвященних тварин, кожна істота посвячена якомусь богові чи богині. Крім хіба що риби та мишей.

— А ви ж, елліни, називаєте свого Аполлона Мишоловом.

Геродот лише ніяково поводить плечем, зауваження здається йому нетактовним, він не має ніякого бажання обговорювати достойності й недоліки еллінських богів, а знову повертається думкою до Єгипту:

— Найдивакуватішою в цій країні є їхня річка Ніл. Він не схожий на жодну річку в світі: всі річки розливаються навесні, а Ніл — серед літа. Повінь починається з появою на небі Сіріуса й триває днів сто. Ніхто не знає справжньої причини цього явища. Дехто звертає все на етесійські вітри — нібито вони навесні дмуть проти течії й не дають воді розливатися. Інші причиною тих дивних повеней називають річку Океан, яка нібито обтікає всю землю, з Океану, мовляв, і починається Ніл; я не вірю в існування Океану. Треті все звертають на танення снігів, але де взялися сніги в жаркій Лівії й чому вони тануть аж серед літа!

Геродот спростував одразу трьох мудреців — Фалеса Мілетського, Евфімена з Мессалії й навіть Анаксагора, але це зовсім не бентежить його, хоча він і вважає думку Анаксагора найменш неправильною. Батько історії зводить на мене праву брову:

— А хочеш знати мою особисту думку?

Я не відповідаю ні «так», ні «ні», перебуваючи під тиском правил гостинності, лише мовчки дивлюсь, а він сприймає мою мовчанку за згоду й каже:

— Я з цього приводу міркую так: коли взимку холодні північні вітри проганяють Сонце на південь, звідки витікає Ніл, то там настає страшенна спека. Цей бог витягає з верхів'я Нілу майже всю воду, а коли влітку повертається в наші краї, Ніл починає розливатись...

Ці його міркування мене вже не гнітять, а навіть розчулюють. Ну й нехай. Хіба ми майже щодня не спростовуємо істин, які нам ще довчора здавалися непорушними законами буття. Діалектика природи, кажу я сам собі, й мій гість починає здаватися мені не напівбогом, що витає в неіснуючих небесах, а життєрадісним варваром, якого не бентежать слова.

Єгипетське військо було схоже на велетенську змію, яку великий бог сонця Ра вбивав кожного ранку, щоб створити ясний день. Хвіст цього неймовірного плазуна звивався ще десь понад західними берегами Червоного моря, а голова вже просовувалася в отвір Священних воріт, за якими в побожному мовчанні принишкло місто Дафни. Цією позолоченою головою був наймогутніший з доти знаних фараонів Єгипту — Сесостріс.

Фараон Сесостріс підкорив своїй владі племена й народи цілого світу, в одній битві переміг навіть військо таємничого скіфського царя, який шукав слави на спекотних берегах Палестини. В кожній підкореній країні єгипетський фараон ставив кам'яний стовп, на ньому писав священними письменами, що цю країну він завоював силою своєї зброї, а також волею небесних, земних та підземних богів. Коли ж котрийсь народ здавався добровільно, Сесостріс наказував викарбувати на стовпі, якими лякливими нікчемами виявились ці люди.

Від брами аж до зведеного серед міста палацу лежали тисячі городян, уткнувшись лобами в руду розпечену пилюку, щоб випадком не побачити богорівного царя: такого гріха не можна було спокутувати в жодному храмі за жодну плату.

Лиш одна людина зиркала з-під низько насунутої на брови ягнячої перуки на єгипетського царя. Сесостріс одразу перехопив ті позирки, але не зрадів, хоч мав би зрадіти. То був його двоюрідний брат, якому Сесостріс на час походу довірив був Єгипет.

Фараон відігнав од себе оті раптові неприємні почуття, звелів рабам поставити ноші додолу й простяг руку братові.