Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
Пасажири бігли до передньої кабіни, з якої невпевнено вилазив водій.
— Пане, ви ж обіцяли до площі Нарутовича.
— Обіцяв, бо маю власну гідність. Але вимкнули струм. Ох, люди, як мене сушить, — обмахувався він латунною корбою, що її забрав з пульта керування.
— Бреше! Знов йому розхотілося! А я везу обід для хворої матері, — вереснула якась жінка.
— Прошу дуже, — вклонився водій, стримуючи гикавку. — Беріть корбу і їдьте!
Кілька молодиків уже нишпорили по його кабіні.
— Правду каже. Немає струму! — закричали вони.
Розляглися не надто динамічні прокляття. Невеличкий натовп почав розтікатися по сусідніх вулицях. Водій сів на передньому буфері, виставив до сонця синю мармизу і з полегкістю заплющив очі.
— Йдемо, хлопці, пішки, — вирішив я.
Пікусь побіг першим, я посередині, а Тадзьо з посудиною ззаду. Ми вийшли на вулицю Очкі, підчервонену сонячним заходом. Простували понурим каньйоном поміж цвинтарними деревами. Я знав, що за цим в’язничним муром ховаються міські трупарні та прозекторські. Але в цю мить ми почули позад себе істеричне завивання сирени. Серединою проїжджої частини гнала карета «швидкої» з зіпсованим, мертвим сигналізаційним ліхтарем. Тому водій усе навантаження поклав на клаксон. Карета обігнала нас, здіймаючи з асфальту хмари всохлого листя, і раптом почала різко гальмувати. Її трохи кинуло в бік тротуару, але водій опанував машину і за мить уже повертав її заднім ходом. Розчахнулися двері, з яких визирнув радісний Кобялка.
— Бачите, який маю мундир, — показав він на свою бездоганно чисту одіж буйного психа. Міг навіть злегка ворушити руками, бо завдяки протекції йому досить вільно зв’язали рукави на спині. — Нарешті я дочекався каретки! Потрапили в аварію. Ну, але вже, слава Богу, все гаразд. Женемо до Творок. Може, вас підкинути, якщо по дорозі?
— Дякуємо, сусіде, — сказав я сердечно. — Нам недалеко. Власне кажучи, ми вже на місці.
— По-старому. Святкуємо.
— Ще якийсь день — і ми зрівняємося з Заходом. Тобто він зрівняється з нами. Тоді буде краще. Взагалі буде краще.
— Чому ви думаєте, що може бути краще?
— Тому, дорогий сусіде, що всі почнемо спочатку. Тобто відіб’ємося від дна, коротше, світ відіб’ється від тотального дна, як від космічної підлоги. Перепрошую, сусіде, але я вже став оптимістом. Маю власний, вільний, незалежний дім — і ейфорійно гримнув рукою в дах каретки.
Водій хотів тут-таки рушити, але Кобялка скомандував гучним голосом:
— Стій! Стій! Іще хвильку. Обійняв би вас, коханий сусіде, але бачите: я невідповідно вдягнутий.
— Бажаю вам здоров’я.
— Здоров’я в мене є. Щастя, пане, всім нам треба зичити на новому етапі, в епоху, що надходить, у наступному світі. Пам’ятайте: я завжди любив усіх вас! — Він зауважив Пікуся, котрий з цікавості зазирав до карети. — І звірят завжди любив! І ця любов мене згубила! Та що я кажу, ця любов зробила мене вільним! Хай живе вільна, незалежна Польська Радянська Республіка!
І відбарабанив якийсь африканський ритм на поїденому корозією даху «швидкої» з урядової психіатричної лікарні. А зважився він на таку демонстрацію, певно, тому, що з бічного віконця виглянув Зенек, пильно прислухаючись до освідчень пацієнта.
Карета рушила, буксуючи колесами на дорозі, встеленій листям кленів, а тоді помчала в бік вулиці Груєцької.
— Ти бачив щасливу людину, дурню, — звернувся я до Тадзя Скурки. — Дай каністру.
— Навіщо?
— Бо вона мені буде потрібна. Я тут зайду в лікарню, а ви мене почекайте.
— Бережіть себе, благаю вас. Я теж люблю вас, як батька.
Я хотів його пнути, але він передбачливо відстрибнув.
— Я за вас помщуся. Світ мене ще взнає.
Тадзьо вовтузився з кишенею, силкуючись видобути якийсь пакет.
— Я почав писати прозу. Маю вже три розділи. Світ ще не бачив такої прози.
Задуманий, я рушив до лікарняного входу. Кілька нетверезих хворих лежали на порослих травою сходах. Я хотів застерегти їх від запалення легень, але вони дивились на мене ворожо, як зазвичай хворі дивляться на здорових.
— Антихрист, — мовив я. — Антихрист під личиною віруса. Епідемія. Щось, наче грип або холера. Епідемія з глибин космосу.
Я йшов коридором, освітленим маленькими електричними лампочками, що засвічувалися й гасли. Лікарня отримувала струм від власного агрегату. Темними закамарками снували підпилі пацієнти. Легкохворі без ентузіазму допомагали тяжкохворим. Няньок і санітарів уже давно не видно було в наших лікарнях. Вийшли з моди.
Нарешті я побачив скляну стіну реанімаційного залу. У ньому стояли три фотелі або ліжка, а скорше всього рахітичні катафалки, на яких посіпувалися три безвладні тіла. Двері були нещільно зачинені, тож я без зусиль увійшов до зеленавого приміщення, наповненого годинниковими звуками: цоканням, дзеньканням і бринінням. Миготіли кольорові лампочки, з крана текла вода, в повітрі висів тяжкий дух карболки чи, можливо, валер’яни.
По черзі я вдивився у три безкровні обличчя. Той посередині, темноволосий, сивуватий, трохи наче з негритянськими рисами, міг бути Губертом. Його обвивали якісь дроти, а в горло вп’ялася грубо карбована трубка. Він здригався, істерично підкидуваний ритмом апаратів, і вдивлявся в мене єдиним сліпим оком, котре не бачило. Вишкірив зуби, дивовижно збільшені в багато разів, але вишкірив їх уже, мабуть, давно, бо в кутиках сірих вуст застигла жовта піна. Дивився на мене тим сліпим оком і нічого не казав, бо вже не міг щось сказати. Мені раптом здалося, що тут пахне трупом. Що в цьому скляному кіоску, де не прибирали кілька тижнів, у цьому зеленавому чистилищі тхне смертю.
Я не міг витримати його погляду, тобто не міг витримати того білого ока, що свердлувало мене смарагдовим, фосфоричним промінчиком. Тож я став навколішки в
