Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
— Ви б не казали цього, якби кохали мене, — скрикнула вона.
Збитий із пантелику хлопець не відповів.
— Якою дурепою я була, — пробурмотіла жінка.
Філіп здивовано помітив, що вона плаче. Серце у нього було чуйне, і він ненавидів, коли хтось страждав.
— Ох, мені страшенно шкода. Що я зробив? Не плачте.
— Ох, Філіпе, не залишайте мене. Ви й не знаєте, як багато для мене важите. Моє життя було таким невдалим, а ви зробили мене щасливою.
Він мовчки поцілував її. У її голосі прозвучало справжнє страждання, і хлопець злякався. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що всі її слова були правдою.
— Мені надзвичайно шкода. Ви ж знаєте, як я страшенно вас люблю. Я б дуже хотів, аби ви переїхали до Лондона.
— Ви знаєте, що я не зможу. Місце майже неможливо знайти, до того ж я ненавиджу англійське життя.
Зворушений смутком міс Вілкінсон і не підозрюючи, що вона прикидається, Філіп продовжував стискати її в обіймах. Йому лестили її сльози, і він цілував жінку зі справжньою пристрастю.
Але за кілька днів міс Вілкінсон влаштувала йому справжню сцену. У будинку вікарія пограти в теніс зібралися гості. Серед них було двоє дівчат — доньки відставного майора з Індії, котрий нещодавно оселився у Блекстейблі. Обидві були гарненькі, одна Філіпового віку, а друга на рік чи два молодша. Дівчата звикли до товариства юнаків (вони розповідали історії з життя гарнізонів у Індії, а в ті часи всі захоплювалися оповіданнями Редьярда Кіплінга) і почали весело кепкувати з хлопця. Це було щось новеньке, безтурботне і радісне, йому сподобалося — зазвичай молоді панянки у Блекстейблі поводилися з племінником священика надзвичайно серйозно. Якийсь бісик усередині змусив його шалено фліртувати з обома дівчатами, а оскільки він був єдиним кавалером, сестри радо відповідали йому взаємністю.
Виявилося, що дівчата добре грають у теніс, і Філіп, стомившись від перекидання м’ячем із міс Вілкінсон (вона почала грати лише в Блекстейблі), запропонував їй після чаю зіграти з дияконом проти його дружини, а потім він зіграє з новими гостями. Хлопець підсів до старшої міс О’Коннор і тихенько сказав:
— Спочатку позбавимося від недотеп, а потім зіграємо веселеньку партію.
Вочевидь, міс Вілкінсон почула його — вона кинула ракетку і, пояснивши свою поведінку головним болем, пішла геть. Усім було зрозуміло, що вона образилася. Філіпа дратувало те, що вона винесла все на публіку. Партія почалася без неї, але незабаром місіс Кері покликала племінника.
— Філіпе, ти образив почуття Емілі. Вона пішла до себе в кімнату і плаче.
— Через що?
— Ой, щось там із партією недотеп. Піди до неї і скажи, що не хотів її образити, будь хорошим хлопчиком.
— Гаразд.
Він постукав у двері міс Вілкінсон і увійшов, не дочекавшись відповіді. Жінка лежала долілиць на ліжку й ридала. Хлопець торкнувся до її плеча.
— Послухайте, яка, в біса, різниця.
— Дайте мені спокій. Я більше ніколи з вами не розмовлятиму.
— Що я такого зробив? Мені страшенно шкода, що я образив ваші почуття. Я не навмисно. Чуєте, вставайте.
— Ох, я така нещасна. Як ви можете бути таким жорстоким зі мною? Ви ж знаєте, що я ненавиджу цю дурнувату гру і граю лише для того, щоби скласти вам компанію.
Вона підвелася й пішла до туалетного столика, але, кинувши в дзеркало швидкий погляд, опустилася на стілець, скрутила носовичок у кульку і витерла нею очі.
— Я віддала вам найцінніше, що може дати чоловікові жінка, — ох, якою дурепою я була! — а ви такий невдячний. У вас, мабуть, немає серця. Як ви можете бути таким жорстоким і так мучити мене, фліртуючи з цими вульгарними дівицями? У нас залишився лише тиждень. Хіба ви не можете дати мені хоча б таку дрібницю?
Філіп похмуро стояв перед міс Вілкінсон і думав, що вона поводиться по-дитячому. Він сердився, що вона хизується своїм поганим характером перед незнайомцями.
— Ви чудово знаєте, що мене не цікавлять ці О’Коннор. Що це вам таке зайшло в голову?
Міс Вілкінсон відклала свій носовичок. Сльози залишили сліди на напудреному обличчі, а волосся розкуйовдилося. Тепер біла сукня вже не пасувала їй. Жінка подивилася на Філіпа голодними палаючими очима.
— Це тому, що вам двадцять, і їм теж, — прохрипіла вона. — А я стара.
Філіп почервонів і відвів погляд. Страждання в її голосі дивним чином стурбувало його. Він щиро жалкував про те, що мав щось спільне з цією жінкою.
— Я не хотів зробити вас нещасною, — незграбно вибачився він. — Вам краще спуститися і побути з друзями. Вони дивуватимуться, що з вами сталося.
— Гаразд.
Філіп з полегшенням вийшов із кімнати.
За сваркою не забарилося примирення, але останні кілька днів ці стосунки обтяжували юнака. Йому хотілося говорити виключно про майбутнє, а розмови про майбутнє неодмінно змушували міс Вілкінсон проливати сльози. Спочатку її рюмсання розчулювало його, він почувався свинею і запевняв у пристрасті, що ніколи не згасне; але тепер це дратувало: одна річ, якби вона була молоденькою дівчинкою, але нерозумно весь час плакати дорослій жінці. Міс Вілкінсон невтомно нагадувала йому, що він ніколи не зможе віддячити їй за те, що вона йому віддала. Якщо вона так наполягала, Філіп радо визнавав це, але не розумів, чому з них двох більшу вдячність повинен відчувати саме він. Міс Вілкінсон хотіла, аби її залицяльник демонстрував свою вдячність найнеприємнішим для нього чином: він неабияк звик до самотності й часто відчував потребу побути на самоті, але жінка вважала його безсердечним, якщо він хоч мить не був у неї на побігеньках. Міс О’Коннор запросила їх обох на чай, і Філіпу хотілося піти, однак міс Вілкінсон нагадала, що в них залишилося лише п’ять днів і вона ні з ким не хоче його ділити. Це лестило, але й набридало. Жінка розповідала хлопцеві про вишукану делікатність французів, які перебували у таких самих стосунках зі своїми дамами серця, як він
