Зима у горах - Джон Вейн

Але, можливо, вона соромиться брати гроші, заходити в аморальні стосунки? Ні, навряд, В ній є щось таке — як би це краще сказати? — в пій відчувалася така досвідченість. Ця дівчина бувала в бувальцях. А втім, можливо, він і помиляється. Мабуть, просто одяг і косметика надають їй такого вигляду. Цнотлива сільська дівчина? І вона буде задоволена, одружившись за рік-два з кимось подібним до Ділвіна, який спокійно й незмінно обожнюватиме її і конструюватиме моделі літаків? Ні, в це він також не міг повірити.

Словом, Роджер не міг зрозуміти Райанон. Так само як і Герета, Айво, Гіто або Медога. Та це не означало, що вія відмовився від спроб зрозуміти їх. Деякі таємниці варті того, щоб їх розгадувати, деякі — ні. Люди, які оточували його тут, були загалом такими таємницями, що їх хотілося розгадати.

А найбільше за інших — Райанон. її розгадати кортіло вдвічі дужче.

Роджер чекав слушної пагоди, і вона трапилась одного вечора, коли Райанон, погойдуючи стегнами, виникла з туману й сіла в автобус, що йшов до міста о сьомій годині. Вона піднялася приступками, ні на кого не дивлячись. Боже, яка вона прекрасна! Чи є в неї коханець? Невже якась щаслива свиня мав її всю, без винятку, і стільки, скільки хоче? Роджеру не вірилося, що комусь може так поталанити. А якщо й поталанило, то такому чоловікові, який не заслуговує на подібне щастя,— цього Роджер був абсолютно певний.

— З вас шилінг,— сказав він, підходячи до Райанон, хоч нагадувати їй про плату за проїзд не було потреби: вона вже простягала гроші в щільно обтягнутій рукавичкою руці.

Оскільки вони з Геретом ще не завели таких розкошів, як автобусні квитки, Роджер не мав можливості зайвий раз доторкнутися до руки Райанон,— а цієї нагоди він би не пропустив, якби давав їй квиток. Але він бадьоро посміхнувся, впіймавши її погляд, на що вона відповіла поглядом, в якому теж проглянула посмішка, вірніше натяк на посмішку; в усякому разі, подумав він, це був цілком дружній погляд, якими могли б обмінятися двоє жителів Лланкрвіса.

Це й вирішило справу. Тепер він спробує щастя. Він швидко зібрав плату з інших пасажирів і став спереду Герета, уважно вдивляючись у вітрове скло, ніби його цікавила дорога. Насправді ж він набирався духу. Він бачив відображення Райанон у темному склі. Цього разу вона була не в замшевому пальті, а в макінтоші з поясом і в чобітках до колін. З першого погляду створювалося враження простоти і практичності, але, якщо придивитися, в ньому було щось спокусливе й навіть екстравагантне, неначе такі макінтоші й чобітки носять не на вулиці за дощової погоди, а тільки в приміщенні, де пахне димом дорогих сигар і чути приглушене бахкання відкорковуваних пляшок шампанського.

Коли автобус виїхав на площу й зупинився, Роджер буркнув щось Геретові й подався слідом за Райанон. Вона, здавалося, не помічала, що за нею хтось іде, або, можливо, просто не надавала цьому значення; в усякому разі, вона піднялася сходами готелю «Палас» не поспішаючи й не оглядаючись. Роджер затримався на темній стоянці для автомашин. Уже кілька днів він носив у кишені галстук, приготовлений саме на такий випадок; тепер він вийняв його й старанно пов’язав на шию. Як символ респектабельності. Працювати в автобусі при галстуці не годилося, але без нього його не пустили б у готель «Палас». Отакі магічні властивості має вісімнадцятидюймова смужка тканини. Роджер глибоко вдихнув повітря і піднявся по сходах. Старший портьє привітався з ним,— він, безперечно, знав, бо тут усі про все знали, що Роджер збирає тепер плату за проїзд в автобусі Герета,—проте примудрився вклонитися так, ніби ні сном ні духом про це не відав. Так само повівся й бармен. В цьому готелі суворо дотримувались гарного тону і великосвітських умовностей. Крім того, вони, мабуть, не виключали можливості, що Роджер — ексцентричний мільйонер. А чом би й ні? Від природи він цілком міг бути ексцентричним мільйонером, а не лише ексцентричним філологом. Роджер нашвидку проковтнув дві порції віскі, випростав плечі й вийшов з бару в хол, володіння Райанон.

Вона сиділа за своєю конторкою, оглядаючи неуважним поглядом неосяжні простори килима, цього не позначеного на карті моря, по якому, коли настане час, до неї припливе все, що їй потрібно. Роджер, чию кров підігрівало віскі, сміливо попрямував до неї.

—     Вітаю,— сказав він.

Вона байдуже подивилася на нього.

—     Вітаю. Чим можу бути корисною?

—     У мене справа, що не стосується готелю,— промовив він.— Особиста справа.

Вираз її обличчя не змінився; його слова, здавалось, не здивували й не зацікавили її.

—     Чи не могли б ви сказати мені,— провадив Роджер,— куди тут люди ходять, коли хочуть гарно провести вечір? Смачно попоїсти, випити доброго вина, можливо, послухати оркестр,— Чи треба було б йому додати: «Подивитись шоу»? Чи це вже було б явним натяком?

Вона поставилась до його слів як до звичайнісінького запитання, на яке часто доводиться відповідати.

—     Ну, все залежить від того, як далеко ви могли б поїхати.

—     Та будь-куди, аби встигнути за вечір з’їздити туди й назад на автомашині.— Чи не думає вона, що він їздить скрізь на велосипеді? Або відвідує тільки такі місця, де пролягає маршрут Геретового автобуса?

—     Ну, найближче цілком пристойне місце на Енглсі. Там добре годують, непоганий вибір вин, є й невеликий танцювальний майданчик.

—     Ви там бували?

—     Бувала,— спокійно відповіла вона.

—     Ви вважаєте, що це найкраще місце, скажімо, в радіусі двадцяти п’яти миль?

—     Так.

—     А чи не погодилися б ви поїхати туди якось увечері зі мною?

Ну от, він і сказав про головне.

Райанон подивилась на нього так, неначе вирішувала, що відповісти. Погляд її великих чорних очей пробіг по обличчю Роджера, ніби вона вперше побачила його по-справжньому. Та так воно й було, оскільки він уперше запропонував себе для огляду як щось варте уваги.