Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Кинувся я тікати, а кімнат багато, біжу через одну, другу, третю: всюди та сама вовтузня, і тоді я вельми засумнівався в польському сарматському патріотизмові й, може, був би зневірився зовсім, та в одній з кімнат наткнувся на справжнього патріота — мого милого й гостинного графа Ржевуського. Він сидів за столом при свічці і чимось бавився. Я приглянувся до іграшки, то була така собі невеличка гільйотина — з рамою, лезом коритцем і всією потрібною технікою. Під гільйотиною лежала лялька; пан Едмунд натискав на ричажок, лезо падало, голова ляльки відкочувалася по столі, він ловив її, притуляв, намагнічену, до туловища і знову натискав на важіль. «Що ви робите, пане Едмунд?» — спитав я здивований. Він подивився на мене повними гірких сліз очима й проказав схлипуючи: «Мого двоюрідного дядька Ревуху — полк, армію, незчисленне військо — розбито під Дашевом, славний Емір загинув…» Та враз очі пана Едмунда налилися гнівом і рішучістю, він схопив гільйотинку й почав нею швидко працювати і кожного разу, коли голова ляльки скочувалася, гнівно вигукував: «Але я відомщу, відомщу!»
Я придивлявся до цієї цікавої забави аж до світанку, і тут мене застав пан Яблоновський, який блукав по кімнатах, шукаючи, чим похмелитися. Він був у гарячці, такий неврівноважений, довго дивився на мене, ніби хотів щось пригадати, і таки згадав — слона! Я, Міхале, мусив утікати: Яблоновський бив мене, як суку… Бив, мов суку, індійського князя Бальзаміна!
Дома, на Курковій, мене чекала ще одна неприємність. Тільки я зайшов у свої покої й відкрив креденс, щоб дістати спирту — хотів зробити примочки до слідів кулачищ Яблоновського, як у квартиру увірвалися поліцаї, а з ними віце–маршалок Василевський. Почали все перекидати, знайшли у чулані картини, повиймали з шафи книги… Розуміється, я добровільно все те їм віддав, та, незважаючи на це, мене залишили під домашнім арештом, і я кілька днів чекав біди, мов свиня обуха.
Та настала така ситуація, що я наважився без дозволу вийти з–під домашнього арешту. Генерал Паскевич взяв Варшаву, а канцлер Меттерніх взявся за емігрантів. Російських підданих віддав Росії, всіх нельвів'ян депортував у Францію, Пруссію і Моравію, а на тих, які ховалися, були кинуті облави — на допомогу військовим мобілізували цивільних. Шукали повстанців на горищах, в коморах, в гардеробних шафах і в жіночих ліжках, а по селах — у стогах, стодолах, курниках. Добре, коли спійманий потрапляв у руки мужикам, — їм можна було показати, замість паспорта, пачку від тютюну, аби з друкованим шрифтом, ну а письменних не обдуриш…
А губернатор Лобковіц за ті бали потрапив у неласку, його забрали зі Львова до Відня, тепер у нас губернатор німець ерц–герцог Фердинанд д'Есте. Та поки нова мітла почала мести, я вийшов з дому, твердо постановивши замести за собою сліди.
Та спокусив мене сам диявол.
За кілька місяців перед тим мені лучилося побачити на Гетьманських валах ось таку оперетку. Вершник у мундирі польського капітана гарцював на бруку на буланому коні, його оточував натовп, а я й не дивувався — тоді до кожного жовніра збігалися роззяви. Капітан спинив коня і сказав йому, поплескуючи по шиї: «Гуляй, брацє, по–польськи!» Кінь почав вибивати передніми ногами, спирався на задні, пританцьовував. Тоді капітан вигукнув: «Walka nie jest skonczona!» Натовп заревів, жінки стягали персні з пальців, відчіпляли з вух сережки, зривали з ший кольє, виймали з гаманців гроші і все те віддавали капітанові. І ти знаєш, Міхале, він брав коштовності і гроші, безсоромно брав, запихав у кишені, а кінь пританцьовував; він брав, ніби циркач за номер, немов циган за танець ведмедя. Я спитав у людей, хто він, бо, сказати правду, позаздрив його спритності; одна старша кинула мені обурливо й погордливо: «Як пан може його не знати, це Антоні Стабро–Бриндза–Яворський!» Я зрозумів, що капітан щодня влаштовує цю виставу, збираючи гроші на «майбутню битву», потім я бачив, як вони «воюють», а тоді подумав із заздрістю: скільки можна злупити грошей з дурнів при цій патріотичній оказії, але я цього робити не міг, проте мені якось легше стало: я, єврей, спекулюю на несправжньому індійському патріотизмі, а він, зараза…
Отож цей Стабро–Бриндза сплив на моє нещастя у пам'яті, як тільки я самовільно вийшов з–під домашнього арешту. І мені захотілося покрити втрату картин і книг. Про мої клопоти з Яблоновським і Василевським ще не знали у львівських салонах, мене ще приймали за індійського князя, який раптом став уболівати за польську справу. Мої пропольські симпатії були зустрінуті з захопленням: явився месія! І я пішов по домівках польських панів, промовляючи до сердець і сумлінь сакраментальне: «Walka nie jest skonczona!»
Мені наділи наручники австрійські поліцаї — як політичному.
Бальзамін закінчив розповідати, замовк. Сидів на тапчані, похитуючись мов маятник, на його обличчі не було й сліду зажури, він посміхався, ніби ловив для себе якусь спасенну думку. Сухоровськй лежав горілиць, скоса поглядав на нього і думав, що такий горя ніколи не знатиме, і намагався позаздрити йому, та не міг. Перед очима стояла світлим видивом його Ганнуся, масивною брилою бовванів коваль Йосип з Круп'ярської, чув жалісливу нуту Яся Сакрамента і думав про чистоту цих людей і про своє очищення. Згадався йому юродивий жебрак Агасфер, який шукає людини, котра могла б зробити комусь добро без віддяки, — Дон Кіхот, що в час споживацтва, обману, злодійства, погані і бруду шукає світла в людях. А воно є… є.
— Я думаю, Міхале, про одне — як звідси вибратися, — заговорив Бальзамін. — І знаю як. Я маю гроші. А в нашому цісарстві за гроші не тільки волю, не тільки титул князя, а й самого цісаря купиш. А от ти… Ти як виберешся? Гадаєш — розумом? Гадаєш — кулаками? Ні, брацє, тобі, бідному, можна вибратися на волю тільки підлістю. Ось що я тобі пораджу: продай своїх дружків–шавронів, вони ж тобі «темну» влаштовували, з камери вигнали…
Сухоровський підводився поволі. Спочатку розправив плечі, аж кості затріщали, потім зігнув одну і другу руку,
