В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
Таким чином він розповідав свої історії до самого будинку, а потім ще деякий час, поки вони сиділи в машині під під’їздом і курили сигари. Нарешті, господар лискучої машини здався, піднявши руки догори, і сказав, що йому вже час їхати у справах.
«Думаю, донька буде дуже задоволена вашими цікавими історіями. Лише б запам’ятати бодай частинку того, що ви мені розповіли! Дякую вам. До речі, ось моя візитка — якщо буде щось потрібно, звертайтеся сміливо! Чим зможу — завжди допоможу. Хоча, краще б моя допомога вам ніколи не знадобилася», — усміхнувся вусань.
Вони потиснули один одному на прощання руки, він навіщось продиктував випадковому прихильнику свій номер телефону та вийшов з машини. Провівши поглядом лискуче чорне авто, що поступово зникало у хащах старих дворів, він поглянув на візитку. Там значилося: «Максим Борсук. Директор бюро ритуальних послуг». Криво посміхнувшись, він сховав візитку до кишені і пішов додому. На площадці під його дверима сидів, сховавши долоні в рукава пальта і втягнувши голову в комір, Посвячений. Він копнув його ногою і той, прокинувшись, одразу схопився на ноги.
«Я чекав вас усю ніч! Повелителю, я хочу запропонувати вам одну цікаву ідею. Вам треба повернутися тріумфально, феєрично, так, щоб про це одразу дізнався весь світ! Я знаю, як це зробити. Вам потрібно зібрати велику прес-конференцію, запросити на неї всі телеканали, радіостанції, газети, і повідомити через них усьому світу, що ви повернулися! Нехай всі знають, що ви знову з нами... Як вам така ідея?»
«Це пречудово! Тим більше, я запросто зможу зібрати всіх своїх колег докупи. Ми зробимо це найближчим часом. І нехай всі знають, що я повернувся!»
«А я тим часом почну збирати народ, аби з почестями зустріти вас після офіційного оголошення про повернення!», — Посвячений низько вклонився і хутко зник.
Він увійшов до своєї квартири, поглянув мутним оком на запилюжений хаос, що остаточно поглинув темну реальність його лігва, якось недобре посміхнувся і впав, одягнений, на ліжко. Йому наснилося дитинство — тихий дворик за старим триповерховим будинком у його рідному місті, рання осінь, прохолодне сонечко проміж вже пожовтілих крон древніх лип і молодих дубків, роздовбаний від нескінченних дитячих пустощів ігровий майданчик з рипучою дерев’яною гойдалкою, брудною пісочницею з коричневим міським пилом замість піску, похилою іржавою гіркою у вигляді велетенського равлика, та металевим тенісним столом, де немилосердно розбивалися за день десятки пластмасових шариків і саморобних ракеток. Йому наснився він сам — малий, кирпатий, розкуйовджений, кароокий, в незмінному картузику під морячка, благенькій фіолетовій курточці та черевичках на шнурках, які вічно розв’язувалися і заважали вільно бігати. А ще — його друзі по вуличним забавам, чиї замурзані обличчя чітко проступили з глибин пам’яті, їхні наївні дитячі жарти, ігри та витребеньки з купами вічно поламаних пістолетів і автоматів, почорнілою від постійного використання колодою гральних карт без трефового валета, великими жовтими газетними аркушами, що тепер стали «селітрою» і використовувалися для запуску саморобних ракет, рогатками, плювачками, закордонною еротичною фотографією з двома оголеними жінками, яку підсунули малечі старші хлопці і яку вони вимінювали один в одного на солдатиків, гільзами від мисливських рушниць, машинками-«модельками», рибальськими гачками і поплавками, та іншим мотлохом, що складав щоденний список зацікавлень його друзів та його самого. Наснилося, що цього дня він вирішив таємно від батьків і друзів піти сам до далеких і таких загадкових дворів у сусідньому районі над майже пересохлим озерцем, куди йому, зазвичай, суворо забороняли ходити одному. Від самої думки про можливу подорож до заборонених дворів йому ставало млосно, нестерпно хотілося до туалету і злегка тремтіли ноги. І ось тепер він іде вздовж осіннього парку, яскраво пофарбованого в жовте та червоне, вздовж старих, давно не ремонтованих будинків, повз інші дитячі майданчики, двори та вулиці, чомусь абсолютно безлюдні й порожні. І лише вітер поспішає за ним, здіймаючи пилюку над тротуаром і гойдаючи ще не зовсім безлисті крони дерев. Та де ж поділися всі люди? Чому він сам? Він обережно зазирає в під’їзди будинків, у вікна перших поверхів, тривожно озирається довкола, шукаючи поглядом бодай когось, але навколо лише посилюється дзвінка тиша, від якої стає неспокійно і навіть страшнувато. Йому хочеться швидше вибратися зі свого кварталу, швидше дістатися до забороненого озера, бо він знає, де понад берегом старші хлопці з тамтешніх дворів зробили схованку і тримають там свої дорослі скарби. Лише цього дня він має можливість дістатися туди і відкрити таємницю прихованого багатства тих хлопчаків. Але він чомусь не може знайти дороги до заповітного озера і щоразу опиняється на одному й тому ж місці біля свого будинку і дворику, здається, щось не випускає його звідси, щось тримає його, наче на ланцюгу, не дає вийти за межі цієї території. Ці будинки, дитячий майданчик, дерева, лавки під під’їздами, все це вже вкотре потрапляє йому на очі, хоча він чимдуж намагається полишити цей квартал, вийти за його межі, знайти омріяну дорогу до пересохлого озера. Але в нього не виходить, ніяк не виходить. Він знову і знову потрапляє у знайомі місця… Хоча тепер він чомусь уже не впізнає свого дворика і свого будинку. Раптом він зрозумів, що насправді перебуває на незнайомій і чужій території, ворожій і негостинній, і те, що спочатку здавалося йому рідним, відомим до найменших дрібниць, тепер виглядає непривітним і небезпечним. Йому здається, що за ним звідусіль, з кожного вікна, з-за кожного дерева, з усіх кутів стежать злі очі, які розгадали його таємне бажання викрасти чужий скарб, і тепер, за кілька митей має настати неминуча розплата, болісна і жахлива. Ці невидимі очі переслідують його, проштрикують наскрізь і мучать, куди б він не намагався сховатися. Затуливши голову руками, він побіг
