Переможець завжди самотнiй - Пауло Коельо

— Яка різниця, знала я чи не знала? І нікому мстити я не збираюся.

Джибсон прикинувся, ніби не почув її слів.

— Я тебе покликав сюди не для того, щоб говорити про результати твоїх проб; вони чудові, я давно не бачив нічого кращого. Жінка, яка організовує наші проби, дотримується тієї самої думки. Я покликав тебе сюди для того, щоб відразу розтлумачити тобі, на який ґрунт ти ступаєш. Чимало акторів і актрис після свого першого фільму, коли вони остаточно зрозуміють, який світ лежить під їхніми ногами, хочуть змінити правила. Але вони знають, що це неможливо, адже вони вже підписали контракт, а тому нерідко впадають у депресію, хочуть накласти на себе руки й усе таке. Тому сьогодні ми вирішили змінити нашу політику: ми відразу пояснюємо всім новачкам, щó з ними буде. Тобі доведеться співжити з двома жінками: якщо все буде гаразд, то однією з них захоплюватиметься весь світ. Друга завжди знатиме, що ніякою могутністю чи владою вона не володіє. Тому я тобі раджу, перш ніж ти підеш сьогодні до «Хілтона», щоб вибрати собі сукню на сьогоднішню вечірку, добре обміркувати, якими можуть бути наслідки твоєї згоди на наші умови. Коли ти увійдеш до тих апартаментів, то побачиш чотири примірники вельми об’ємного контракту, які на тебе чекають. Поки ти під ними не підписалася, тобі належить увесь світ і ти можеш робити зі своїм життям усе, що заманеться. Та після того як ти поставиш на них підпис, ти перестанеш бути господинею нехай там чого. Ми візьмемо під контроль усю твою поведінку — від манери робити собі зачіску до вибору ресторанів, у яких ти обідатимеш, навіть тоді, коли їсти зовсім не хочеться. Проте якщо тобі пощастить здобути славу, ти зможеш заробляти чималі гроші на рекламі, й це та головна причина, чому всі погоджуються на наші умови.

Обидва чоловіки підвелися.

— Як тобі здається, ти зможеш працювати з нею?

— З неї вийде чудова актриса. Вона виявила емоції в ту мить, коли всі інші претендентки намагаються показати лише свої професійні здібності.

— Не думай, що ця яхта належить мені, — сказав Джибсон, після того як покликав чоловіка, що мав посадити її в човен і відвезти назад, на пірс.

І вона правильно зрозуміла, що він хотів їй сказати цими словами.

— Ходімо на другий поверх і випиймо кави, — каже Єва.

— Але показ почнеться вже через годину. А ти знаєш, які тепер затори на вулицях.

— На каву часу нам вистачить.

Вони підіймаються сходами, звертають праворуч, проходять у кінець коридору, де охоронець, який стоїть біля дверей, упізнає їх і вітається з ними. Вони проминають кілька вітрин, де виставлені коштовності — діаманти, рубіни, смарагди, — й виходять на терасу другого поверху. Цю терасу щороку винаймає відома ювелірна фірма, щоб приймати там друзів, знаменитостей, журналістів. Вишукані меблі, багатий буфет із делікатесними стравами. Вони сідають за столик, затулений від сонця великою парасолею. Підходить офіціант, вони замовляють мінеральної води з газом і каву-еспресо. Офіціант запитує, що їм принести з буфету. Вони дякують йому й кажуть, що вже пообідали.

Через дві хвилини офіціант уже приносить замовлене.

— Усе гаразд?

— Так, усе просто чудово.

«Усе препогано, — думає Єва. — Усе, крім кави».

Хамід знає: з його дружиною діється щось не те, але відкладає розмову про це на потім. Він не хоче про це думати. Він не хоче ризикувати й почути від неї щось на зразок:

«Я йду від тебе». Він достатньо вміє контролювати себе, щоб утриматися від необережних запитань.

За одним із сусідніх столів, поклавши поруч фотоапарат, сидить один із найславетніших модельєрів світу, спрямувавши погляд кудись удалину і явно даючи всім зрозуміти, що не бажає, аби його турбували. Ніхто до нього не наближається, а коли хтось необережно ступає в його бік кілька кроків, піар-менеджер цього закладу, симпатична дама років п’ятдесяти, лагідно просить, щоб йому дали спокій, бо він хоче трохи відпочити від нескінченного штурму моделей, журналістів, клієнтів та імпресаріо.

Хамід пригадує, як побачив того чоловіка вперше багато років тому, які тепер здаються йому вічністю. Він був тоді в Парижі вже одинадцять місяців, мав кількох друзів у своєму професійному середовищі, стукав не в одні двері й завдяки контактам шейха (який, за його словами, нікого не знав у галузі високої моди, проте мав друзів, що обіймали високі посади в системі влади) влаштувався на роботу художником в одному з дуже відомих салонів моди. Але він не обмежувався ескізами, які робив на тих матеріалах, що їх мав у своєму розпорядженні салон, а мав звичай засиджуватися в ательє до пізньої ночі, працюючи з власної ініціативи з тими зразками матерії, які привіз зі своєї батьківщини. Протягом того періоду він навідувався додому лише двічі. Першого разу, коли одержав звістку про те, що помер батько й залишив йому у спадок невеличку родинну фірму з купівлі та продажу тканин. Перш ніж він мав час поміркувати, посланець від шейха повідомив його, що, як хтось виявить бажання опікуватися його підприємством, у нього буде вкладено стільки коштів, скільки знадобиться для процвітання фірми, проте воно залишиться в його володінні й діятиме від його імені.

Хамід поцікавився, чому шейх виявив такий інтерес до