Завоювання Плассана - Еміль Золя

І справді, юнак був такий тендітний, що при найменшій необережності захворював і лежав у ліжку по два-три дні. Роза тоді напувала його різними настоянками, і, коли Муре йшов нагору, щоб, як він казав, трохи його розворушити, вона виставляла його за двері з криком:

— Дайте йому, сердешному, спокій! Невже ви не бачите, що вбиваєте його своїми грубощами?.. Знаєте, на вас він анітрошечки не схожий, він викапана мати. Ви не зрозумієте їх ніколи, ні його, ні її.

Серж усміхався. Батько бачив, що він дуже кволий, і вагався, чи можна посилати його після закінчення колежу студіювати право в Париж. Він і слухати не хотів про якийсь провінціальний університет. На його думку, хлопцеві, який хоче піти далеко, необхідний Париж. Муре покладав на сина великі надії, кажучи, що значно дурніші за нього, — його двоюрідні брати Ругони, наприклад, — зробили блискучу кар’єру. Щоразу, коли йому здавалося, що хлопець почуває себе добре, він призначав від’їзд на перші числа наступного місяця; потім виявлялося, що валізу не спаковано або що Серж трохи кашляє — і від’їзд знову відкладався.

Лагідна, байдужа до всього Марта обмежувалася тим, що кожного разу говорила:

— Йому ще немає й двадцяти років. Нерозумно виряджати таку дитину в Париж… До того ж він і дома не гає часу. Ти сам вважаєш, що він надто багато читає.

Серж ходив з матір’ю до церкви. Він був релігійний, дуже лагідний і серйозний. Після того як лікар Порк’є порадив йому більше рухатися, він палко захопився ботанікою, робив екскурсії, а потім по обіді засушував зірвані рослини, наклеював, класифікував, надписував назви. Саме це і зблизило його з абатом Фожа. Абат теж колись збирав гербарій; він дав юнакові кілька практичних порад, за які той був йому дуже вдячний. Вони обмінювалися книжками, одного дня пішли разом шукати якусь квітку, що, за словами абата, росла в цьому краї. Коли Серж нездужав, абат щоранку відвідував його і довго розмовляв з ним, сидячи у нього в головах. В інші дні, коли Серж почував себе добре, він сам стукав у двері абата, зачувши, що той ходить у своїй кімнаті. Їх розділяла тільки вузенька площадка на сходах; скінчилося тим, що вони стали проводити разом цілі дні.

Незважаючи на млявий спокій Марти і злі очі Рози, Муре часто не міг стримати свого гніву.

— Що він робить там нагорі, цей поганий хлопчисько? — бурчав він. — Цілими днями я його не бачу. Він не виходить від абата, завжди шушукається з ним по кутках. Ні, йора вже йому їхати до Парижа. Він здоровий, як бик. Всі ці недуги тільки про людське око, щоб його пестили! Можете собі обидві витріщати на мене очі! Я не хочу, щоб ваш кюре зробив з нього святенника.

І Муре почав стежити за сином. Коли він думав, що той у абата, він суворо кликав його вниз.

— Про мене краще б він ходив до жінок! — закричав він якось у розпачі.

— О пане, — вигукнула Роза, — це жахливо! Що це ви вигадуєте?

— Еге ж, еге ж, до жінок! І я сам поведу його туди, якщо ви доведете мене до краю з вашими попами!

Серж, звичайно, був членом Молодіжного клубу, але ходив туди рідко; на самоті він почував себе краще. Коли б не абат Фожа, з яким він там іноді зустрічався, ноги б його там не було. Абат навчив його якось у читальні грати в шахи. Довідавшись, що «малий» зустрічається з абатом навіть у клубі, Муре заприсягнувся, що в наступний понеділок одвезе його на вокзал. Валізу було спаковано, і на цей раз насправді, але Серж захотів провести останній ранок на просторі в полі і повернувся весь мокрий, потрапивши під раптову зливу. Він мусив лягти в ліжко; його трясло, зуб не попадав на зуб. Три тижні Серж був між життям і смертю. Одужання тривало цілих два місяці. Особливо в перші дні хвороби він був такий кволий, що, лежачи на високо покладених подушках з витягнутими вздовж простирадла руками, скидався на воскову фігуру.

— Це ви винні, пане! — кричала куховарка Муре. — Якщо дитина помре, на вашій совісті буде гріх.

Поки життя його сина було в небезпеці, Муре, похмурий, з очима, червоними від сліз, тинявся мовчки по кімнатах. Він рідко піднімався нагору, а більше топтався в передпокої, чекаючи, поки вийде лікар. Коли він довідався, що Сержа врятовано, він прослизнув у його кімнату, пропонуючи свою допомогу. Але Роза виставила його за двері. Він не потрібний; хлопець ще не настільки здоровий, щоб терпіти його грубощі; краще б він ішов у своїх справах, аніж плутатися під ногами. Тоді Муре залишався сам на нижньому поверсі, ще більш зажурений, без усякого діла; він казав, що йому ніщо не миле, ні до чого нема охоти. Проходячи передпокоєм, він часто чув на третьому поверсі голос абата Фожа, що проводив цілі дні коло Сержа, який почав видужувати.

— Як йому сьогодні, пане абат? — питав боязко Муре у священика, коли той сходив у садок.

— Трохи краще; це триватиме довго, треба дуже берегти його.

І він спокійно брався до свого требника, а батько, з садовими ножицями в руках, ходив слідом за ним по алеях, шукаючи нагоди завести з ним розмову, щоб дістати детальніші відомості про «малого». Коли Серж став уже зовсім одужувати, Муре помітив, що священик майже не виходить з кімнати хворого. Щоразу, піднявшись нагору, коли там не було жінок, він бачив, що абат сидить біля юнака, тихенько розмовляє з ним, робить йому дрібні послуги, — то підсолодить напій, то поправить ковдру, то подасть якусь потрібну йому річ. Всі в будинку розмовляли пошепки; півголосом сказані Мартою чи Розою слова, якась особлива зосередженість перетворювали третій поверх ніби в куточок монастиря. Муре відчував у своїй домівці дух ладану, часом йому здавалось від того шепотіння, що там, нагорі, правлять месу. «Що вони там роблять? — думав він. — Малого врятовано, вже ж не причащають вони його».

Сам Серж дуже непокоїв його. Весь у білому, він скидався на дівчину. Очі в нього побільшали, на устах, навіть у хвилини найтяжчих страждань, блукала замріяна усмішка. Муре вже не зважувався говорити про Париж, таким тендітним і безпорадним здавався йому хворий.

Якось після полудня Муре тихенько піднявся нагору. Крізь розчинені двері він побачив, що Серж сидить у кріслі проти сонця. Юнак плакав, підвівши очі до неба; його