Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Вони спитали, як я почуваю себе, Женев'єва сказала:
— Майже всі проводили аж до кладовища: її дуже любили.
Я почав розпитувати, що було перед тим, як Ізу вразила апоплексія.
— Вона все нарікала, що нездужає… може, в неї було передчуття, бо напередодні поїздки в Бордо вона цілий день провела в своїй кімнаті, все щось перебирала, спалила купу листів у каміні… Ми навіть думали, що в димарі сажа загорілася…
Я урвав її. Meнi майнула думка… Як це я раніше не здогадався?
— Як ти гадаєш, Женев'єво, мій від'їзд міг тут щось важити?
Вона вдоволено відповіла, що, звичайно, це було для мами дуже прикро.
— Але ви їй нічого не сказали… ви не повідомляли її про те, що вам пощастило довідатися…
Вона запитально глянула на брата: чи можна показати, що вона зрозуміла, про що йдеться? Я, певне, скорчив дику гримасу, вони обоє перелякалися, і, поки Женев'єва допомагала мені сісти зручніше, Юбер квапливо мовив, що мама занедужала тижнів через два після мого від'їзду, отож вони поклали собі нічого їй не казати про наші сумні чвари. Чи ж правду він сказав? Він додав деренчливим голосом:
— Якби ми піддалися спокусі й розповіли їй про це, то перші були б винні…
Він одвернувся, і я побачив, що плечі в нього тремтять. Хтось прочинив двері і спитав, чи скоро нарешті сядуть до столу. Я почув голос Філі:
— А що ж тут такого? Я не винен… У мене просто живіт запався з голоду.
Женев'єва крізь сльози спитала, що мені подати їсти. Юбер пообіцяв прийти після сніданку: ми все з'ясуємо, раз і назавжди, якщо мені стане сили вислухати його. Я кивнув головою.
Коли вони пішли, черниця допомогла мені підвестися; я скупався, одягнувся, випив чашку бульйону. Я не бажав вести битву в образі хворого діда, якого супротивник милує з жалю і бере під свою ласку.
Коли мої діти повернулися, перед ними була інша людина, яка вже не будила до себе жалощів. Я прийняв ліки, що полегшують приступи, і сидів у кріслі випростаний; я завжди почуваю себе ліпше, коли не лежу.
Юбер переодягся у візитку, а Женев'єва загорнулася в старий материн халат.
— Я нічого не маю чорного, нічого надіти…
Обоє сіли проти мене, сказали співчутливі слова для годиться.
— Я багато передумав… — почав Юбер.
Він дбайливо підготував свою промову. Говорив так пишно, ніби виступав на зборах акціонерів, зважуючи кожне слово і старанно уникаючи всього, що могло викликати сутичку:
— Сидячи біля узголів'я матері, я все думав, зазирав у своє сумління, спробував змінити свій погляд на наші чвари і поставити себе на твоє місце. Ми бачили в тобі батька, якого переслідує невідчепна думка позбавити своїх дітей спадщини, і в моїх очах це робило наше поводження законним чи принаймні вибачливим. Але ми дали тобі моральну перевагу над нами своєю нещадною боротьбою і своєю…
Він затнувся, добираючи слово, і я стиха підказав:
— Своєю підлою змовою.
Навіть вилиці в нього зашарілися. Женев'єва скипіла:
— Чому ж «підлою»? Ти куди дужчий за нас…
— Годі-бо! Тяжко хворий дід проти цілої зграї молодих вовків…
— Тяжко хворий дід, — відказав Юбер, — у такій родині, як наша, має багато привілеїв: він не виходить із своєї кімнати, а проте завжди насторожі, стежить за всіма, узнає звички кожного члена сім'ї і з усього здобуває користь для себе. На дозвіллі, не кваплячись, обмірковує самотою страшні удари і готується здійснити свої наміри. Він усе знає про інших, вони ж нічого про нього не знають. Йому відоме місце, де краще підслуховувати чужі розмови. (Я не міг утриматися від посмішки, тоді й Юбер посміхнувся). Авжеж, — провадив він, — у своїй родині люди завжди поводяться необачно. Сперечаючись, підвищують голос, розмовляють голосно і навіть кричать, самі того не помічаючи. Ми надто покладались на грубі стіни нашого дому, забуваючи, що мостовини в ньому все-таки тонкі. Та й вікна часто бувають розчинені.
Ці натяки трохи послабили напружену розмову. Юбер перший вернувся знов до серйозного тону:
— Я припускаю, ти зміг вважати нас винними перед тобою. Правда, я вже казав, мені легко послатися на своє право на самооборону, але не варто сперечатися, підливати масла в огонь. І я не шукатиму, хто був призвідцем сумної цієї війни. Я навіть згоден стати на захист винного. Але ти повинен зрозуміти… — Він підвівся, протер скельця окулярів. Очі його кліпали, обличчя було вимучене, щоки позападали. — Ти повинен зрозуміти, що я боровся в ім'я честі нашої сім'ї й майбутнього своїх дітей. Ти не можеш собі уявити наше становище. Ти людина минулого сторіччя, ти жив у казкову добу, коли обачна людина могла робити ставку на надійні цінності. Я, звісно, розумію, ти завжди бував на висоті: ти, скажімо, раніше за всіх бачив близьку бурю і встигав вчасно реалізувати цінні папери… Але ти виявляв таку прозірливість лише тому, що перестав вести діла, треба прямо сказати, перестав вести всякі діла! Ти міг спокійно обдумувати ситуацію, все обміркувати й робити, як тобі заманеться, ти був сам собі пан, не те що я, зв'язаний кругом… Удар був надто несподіваний… Ніхто не встиг дати собі раду… Уперше трапилося, що затріщало все гілля разом. Нема за що вхопитися, нема на що спертися…
З якою тривогою
