Діти морських туманів - Клод Кампань
У кав'ярні в Суверен-Мулені ти спитав мене, кому легше знайти своє щастя: осілим чи перелітним птахам? Твоє запитання надто вразило мене, і я не знайшла що відповісти, але сьогодні, якби ти не поїхав так швидко, я б сказала тобі:
«Не обманюй себе, Яне, я кущ, а не вітрильне судно, і не крилата пташка, що прагне нових обріїв. Я маю почувати навколо свого коріння рідний грунт. Якщо я й повинна довгі дні терпіти густі морські тумани, то принаймні знаю, що незабаром вітер і сонце розвіють їх, пригріють прибережні пагорби і знову звеселять серця людей, осяють усмішками їхні обличчя. А від твого туману, мій химерний, мій непевний вікінг-мучитель, у мене мороз пробігає по тілу!»
* * *— Дякую тобі, діду, — пробурмотіла я. — Це просто чудо, як ти вмієш усе розуміти з півслова.
Мені не довелося в понеділок увечері довго пояснювати дідусеві, чому я не хочу йти на прийом на борту норвезького корабля. Він написав листівку і вибачився, що ми не зможемо бути. Дивлячись поверх окулярів, що завжди сповзали йому на кінчик носа, він усміхався мені, і в погляді його було стільки смутку, — останнім часом я все частіше помічала той смуток в його очах.
— Розуміти з півслова, дитино моя, — то чи не єдиний привілей старих людей. Чим дужче слабшає слух, тим більше серце повинно заміняти вуха.
А я ж нічого не розповіла йому про нашу смішну гру в схованки в Суверен-Мулені напередодні, ані про сумну поспішність, з якою розлучилися ми з Яном в алеї Сонячних Дзиґарів…
Ось дідусь вийшов з вітальні на балкон, важкувато сперся обома руками на залізне поруччя. Я дивилася на нього ззаду, і мені здавалося, що він невіддільний від саду і навколишніх пагорбків, огорнутих сутінками, вростає в них своєю глибокою й давньою любов'ю моряка, мешканця сільського краю. Я підійшла до нього і мовчки сперлася ліктями на бильця балкона.
— На сучасних кораблях мають бути першокласні радіолокаційні прилади, — раптом сказав він. — Це дає змогу розвивати швидкість до шістнадцяти-сімнадцяти вузлів, незалежно від видимості. За моїх часів, коли Північне море огорталося густим туманом, ми по шість-вісім днів пливли з Булоні чи Дюнкерка до Бергена або Осло. — Голос його трохи захрип. — Та все одно вона завжди буде на краю світу, їхня Норвегія…
По тому він подивився на мене уважним, оцінюючим поглядом:
— Тобі тільки дев'ятнадцять ліг!.. Проте яким далеким здається той час, коли ти, ще мала, так мило ластилася до мене, — закінчив він у пориві відвертості, що зворушила мене.
— Діду, діду, — розпачливим зойком вирвалось у мене. І, щоб зовсім не розчулитися, я перейшла на місцеву говірку: — Цить, замовкни, прошу. Я й так стала тонкослізка, от-от розрюмсаюсь — очі на мокрому місці…
— Я все розумію, дитино, — прошепотів він, повертаючи голову, певно, не хотів, щоб я помітила, як заблищали його очі,— але сьогодні я мушу говорити. Часом важко буває старому згадувати минуле. Дозволь мені поговорити з тобою, може, полегшає на серці.
— Говори, діду, говори.
— Знаєш, Фанні,— почав він, і я враз почула інтонації місцевої булонської говірки, — мені часом бракує мужності. Я б ще й зараз хотів заспівати тобі, як колись давно, колискової: «Люлечки, Фанетто…» Ніби знову бачу тебе, Червону Шапочку, як ти ховалася за моїм кріслом, коли ми гралися у вовка-сіроманця, як тремтіла з радості й страху, коли «вовк» брав палицю та шапку і йшов, щоб тебе «зжерти»… Чи пригадуєш ти, як я виводив тебе в поля у сонячні дні, і в дощ, і коли завивав навколо вітер, — і ми гуляли, аж поки щоки твої ставали рум'яними, як яблука? Пам'ятаєш той різдвяний вечір, коли мені довелося спиляти стовбур ялинки, щоб вона помістилася в кухні? Під нею треба було ставити ваші черевички для подарунків Діда Мороза…
— Це було одного четверга, — підхопила я, — і я вивчила напам'ять прегарну кантилену французького композитора Андрі Кодевелля: «В гніздечку нашому старому нам краще, ніж в раю…»
— Далі, Фанні, далі. Я вже не пам'ятаю всього. Мій голос трохи тремтів, але я нічого не забула:
…Це було у четвер,
Коли ти покинула дім. Так воно й ведеться:
пташка вилітає з гнізда,
І старі розуміють, що інакше й бути не може.
Ти забрала з собою щастя нашого дому.
Ми вже не тримаємо пташки в клітці…
І тому я співаю знову і знов: Фанетто,
Де подівся той час, коли ти малою ластилась
до мене!..
Дідусь вийняв з кишені носовика. Непомітно витер носа, потім обернувся до мене. Очі його, ледь зволожені сльозою, знову блищали ясно й променисто. Він неквапно почав скручувати цигарку.
— От бачиш, Фанні, старі розуміють, що інакше бути не може. Тим-то я й не можу таїти більше всього, що так довго мучило мене. І я щасливий, що доля дала мені побачити, як розквітають у тобі всі ті людські якості, котрі я так люблю: поетична душа, але й здоровий ясний розум, вимоглива доброта, скромна непоказна мужність і той внутрішній жар, яким ти так добре вмієш володіти… Але тепер… я нічого не можу зробити, я ніколи не заміню тобі любові тата й матусі, і коли ти страждаєш, коли тобі тяжко, я почуваю, як нам бракує «їх»!
Я кинулася на шию дідусеві, почала цілувати його м'яке сиве волосся, — кожну волосинку я знала так добре, бо сама завжди стригла його.
— Дідуню, рідний! — шепотіла я йому на вухо. — Такий дід,
