Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— До побачення, любонько моя, до зустрічі, приходьте, приходьте ще!
Це був шепіт, його розвіяв вітер. П'єр обернув голову, й вітер застугонів у його вухах. Там, на передній палубі, маленька лампа над капітановою каютою освітила світлу сукню, яка надимав вітер. Жінка в білому поволі спускалася східцями, тримаючись за поручні, тому що було вітряно й корабель хитало; її сукня то надималася, то прилипала до стегон, і скидалася на погойдування дзвона. Раптом вона зникла, либонь, проходила через нижню палубу, корабель знову кудись провалився, море було над ним, чорне й біле заразом, ось він насилу піднявся, і жіноча голова знову вигулькнула, вона піднімалася східцями на палубу другого класу. Так ось чому їм поміняли каюту. Вона геть упріла, була вогка, її коси трохи були скуйовджені, вона поминула П'єра, не помітивши його, вигляд у неї, як завжди, був чесний і добропорядний.
— Повія! — пробурмотів П'єр.
Він відчув, як його наповнила незмірна пріснота, він більше не хотів її, не хотів більше жити. Пароплав падав, падав у морську безодню, П'єр падав разом із ним, ватяний і млявий, якусь мить він вагався, а потім рот його наповнився жовчю, він схилився над темною водою, і його вивернуло за борт.
— А тепер анкета, — сказав доглядач готелю.
Філіп поставив долі свою валізку, взяв ручку й умочив її в чорнило. Склавши руки на грудях, доглядач дививсь, як він пише. Позіх він тамував чи сміх? Це тому що я добре вбраний, люто подумав Філіп. Всі вони дивляться на вбрання, решта їх не цікавить. Він твердо вивів:
Ізідор Дюкасс.
Комівояжер.
— Проведіть мене, — сказав він доглядачеві, дивлячись йому просто у вічі.
Доглядач зняв із цвяха великого ключа, й вони один за одним піднялися нагору. Східці були темні, подекуди освітлені голубими лампами; доглядачеві пантофлі хляпали на кожній сходинці. Десь у кімнаті плакало немовля, тхнуло вбиральнею. «Це дешевий готель», — подумав Філіп. Дешевий готель — це сумне слово він з відразою зустрічав у натуралістичних романах.
— Ну от, — сказав доглядач, вставляючи ключа у замкову шпарину.
Це була чимала кімната з кахляною підлогою; стіни до половини були пофарбованою вохрою, а вище, до самої стелі, жовтою фарбою. Один стіл, один стілець: вони мовби загубилися посеред кімнати; двоє вікон, умивальниця, схожа на мушлю, величезне ліжко біля стіни. «Мов шлюбне ложе, яке поставили в кухні», — подумалося Філіпові.
Доглядач не йшов. Усміхнувшись, він сказав:
— Десять франків. Прошу заплатити наперед.
Філіп дав йому двадцять франків.
— Здачі не треба, — сказав він. — І збудіть мене о пів на шосту ранку.
На доглядача це, здається, не справило жодного враження.
— Доброго вам вечора, пане, й надобраніч, — виходячи, сказав він.
Якусь мить Філіп сторожко прислухався. Допіру вщухло човгання старих черевиків по східцях, він двічі обернув ключа в замку, замкнув засув і підсунув до дверей стола. Потім поставив на стіл свою валізку й, опустивши руки, подивився на неї. Канделябр у вітальні погас, фальшувальникова свічка згасла, все поглинула пітьма. Безіменна пітьма. Тільки ця довжелезна гола кімната сяяла у пітьмі, така ж безлика, як і ніч. Закляклий і непорушний, Філіп дивився на стіл. Потім позіхнув. Та спати йому не хотілося: він був спустошений. Забута муха, яка ожила напочатку зими, коли всі інші мухи померли, і немає сили літати. Він дивився на свою валізку й думав: треба її відчинити, дістати піжаму. Та бажання ціпеніли в його мізках, в нього не було сили навіть для того, щоб підняти руку. Він дивився на свою валізку, дивився на стіну й думав собі: навіщо? Навіщо не давати собі померти, якщо переді мною існує ця стіна з ницими зухвалими барвами? Йому навіть страшно не було.
Гоп — море підіймається! гоп — опускається! Він більше не боявся. Миска піднімалася й опускалася, в ній було повно піни, він теж підіймався й опускався, лежачи на спині, й більше не боявся. Стюард бурчатиме, як увійде й побачить, що мене вивернуло просто на підлогу, та мені начхати. Все було таке ніжне, вода в роті, запах блювотиння, цей клубок у грудях, тіло його було суцільною ніжністю, а ще ж те колесо, яке оберталося, оберталося, оберталося, розчавлюючи йому лоба, він бачив його, він тішився з того, що бачить його, це було колесо таксі з сірою й виговчаною шиною. Колесо оберталося, звичні думки оберталися, оберталися, оберталися, та йому — нарешті, нарешті! — було нахчати на це, він міг на це начхати, за тиждень в Аргонні в мене будуть стріляти, та мені начхати, вона зневажає мене, гадає, ніби я боягуз, начхати, що може це означати для мене сьогодні, що може воно означати? Начхати мені, начхати, я ні про що не думаю, нічого мені не страшно, нічим я собі не докоряю.
Гоп — море підіймається! гоп — опускається; це так приємно, на все начхати.
Одинадцята година, одинадцять ударів у тиші. Він простягнув руку, відчинив свою валізку, права щока палала в нього, мов смолоскип; одинадцята година, в пітьмі спалахує свічник, вона сидить у фотелі, мала й пухкенька, зі своїми прегарними голими руками, його щока палала, тортури починалися знову, рука піднімалася, щока палала, я не боягуз, я не боягуз, він розгорнув свою піжаму; одинадцята година, добраніч, мамо, я цілував генералову підложницю в її напарфумлені щоки, дивився на її руки, я схилявся перед ним, надобраніч, Тату, надобраніч, Філіпе, надобраніч, Філіпе. Лише вчора, це було лише вчора. Він приголомшено подумав: це було вчора. Та що ж я зробив? Що сталося відучора? Я поклав піжаму до валізки, вийшов, як завжди, й усе змінилося: скеля повалилася за мною на шлях, перегородивши його, і я не можу більше повернутися назад. Але коли, коли це сталося? Я взяв свою валізку, тихо відчинив двері, спустився східцями… Це було вчора. Вона сидить у фотелі, він стоїть біля коминка, вчора. У
