Подорож собаки - Брюс Кемерон
– Знаю, ти думаєш, що маєш паскудний вигляд, але порівняно з тим, що було в реанімації, ти хоч зараз можеш марафон бігти. Твої щоки знов нормального кольору, – говорив Трент. – Очі ясні.
– Упевнена, що мій вигляд казковий, – буркнула Сі Джей.
У кімнату увійшла жінка, і я тихо загарчав на неї, даючи знати, що моя дівчинка має захист.
– Ні, Максе! – сказала Сі Джей.
– Максе, ні, – повторив Трент.
Він підійшов і теж поклав на мене руки, тож я опинився практично знерухомленим, доки жінка годувала Сі Джей чимось без запаху й поїла водою з маленької чашечки. Насправді було дуже приємно, коли вони удвох тримали мене, тож я сидів спокійно.
– Як його звати? – спитала жінка.
– Макс, – разом відповіли Трент і Сі Джей. Я помахав хвостом.
– Йому сюди не можна. Собак ніколи не пускають.
Трент зробив крок до неї.
– Він такий маленький песик, і не гавкає, нічого такого. Невже він не може завітати хоч на хвилинку?
– Я люблю собак, тому нікому не скажу, та якщо впіймаєтесь – не подумайте сказати, що я про це знала, – відповіла жінка.
Коли жінка пішла, Трент і Сі Джей хором сказали: «Хороший собака», – а я помахав хвостом.
Я відчував силу-силенну темних емоцій у моїй дівчинці – смутку, переплетеного з безнадією. І те, що я тикався в неї мордою, явно не покращувало їй настрою. А ще вона була втомлена – навіть виснажена, – і скоро її руки більше не тримали мене, а просто лежали, стримувані земним тяжінням.
Я був спантеличений. Чому Сі Джей у цій кімнаті? Ще більш бентежливим і тривожним було те, що незабаром Трент гукнув мене й на повідці відтягнув від Сі Джей.
– Ми повернемося за кілька днів, Максе, – мовив Трент.
Я чув своє ім’я, але не розумів.
– Хороший хлопчик, Максе. Іди з Трентом. Ні, не принось його знову, не хочу, щоб він підняв на ноги медичний заклад, – сказала Сі Джей.
Я помахав хвостом, зрозумівши, що я хороший хлопчик.
– Повернуся завтра. Спи сьогодні, добре? І телефонуй у будь-який час, як не зможеш заснути, я радий поговорити, – сказав Трент.
– Ти не повинен приходити щодня, Тренте.
– Знаю.
Ми повернулися до Трентового будинку. Наступні кілька днів Енні продовжувала водити мене на прогулянки з Гарві, Джаззі й Зеном, але тепер, коли Трент повертався додому ввечері, на його руках я розрізняв слабкий запах Сі Джей серед решти дивних запахів.
За день-два ми повернулися до маленької кімнатки. Сі Джей досі дрімала на тому ж ліжку. Однак пахла вона трохи краще й уже сиділа, коли Трент випустив мене з м’якого ящика.
– Максе! – радісно гукнула вона.
Я стрибнув до неї, і вона обійняла мене. Повідця на її руці більше не було, та й писклявий звук припинився.
– Зачини двері, Тренте, не хочу, щоб у Макса були неприємності.
Доки Сі Джей і Трент розмовляли, я згорнувся калачиком під її рукою, заявивши своє право на місце на ліжку, щоб, коли Трент ітиме звідси, не намагався забрати мене із собою. Я задрімав був, коли почув, як жіночий голос каже від дверей:
– О Господи!
Я миттєво впізнав цей голос.
Ґлорія.
Вона метнулася в кімнату з квітами в руках, які тицьнула Тренту, підійшовши до ліжка Сі Джей. Від неї пахло тими квітами й ще стількома солодкавими ароматами, що в мене очі засльозилися.
– Маєш жахливий вигляд, – сказала вона.
– Я теж рада тебе бачити, Ґлоріє.
– Тебе тут годують? Що це за місце?
– Це лікарня, – відповіла Сі Джей. – Ти маєш пам’ятати Трента.
– Вітаю, міс Магоні, – сказав Трент.
– Ну, звісно, я знаю, що це лікарня, я не про це. Привіт, Тренте. – Ґлорія наблизила обличчя до Трента, а тоді знову розвернулася до Сі Джей. – Ніколи в житті я так не хвилювалася. Ледь не сконала від шоку!
– Пробач за це, – мовила Сі Джей.
– Люба, гадаєш, у мене не бувало складних часів? І все ж я завжди знаходила сили жити далі. Ти невдаха, лише якщо сама вважаєш себе невдахою – я ж казала тобі. Коли це сталося… я ледь не знепритомніла. Тільки-но почула, одразу ж приїхала.
– Власне, за десять днів, – уточнив Трент.
Ґлорія подивилася на нього.
– Перепрошую?
– Я телефонував вам десять днів тому. Тож приїхали ви не зовсім одразу, як почули.
– Ну… мені ж не було сенсу приходити, доки вона була в комі, – сказала Ґлорія насупившись.
– А й справді, – погодився Трент.
– Вона таки має рацію, – сказала Сі Джей.
Вони з Трентом усміхнулись одне одному.
– Я просто ненавиджу лікарні, – мовила Ґлорія.
– У цьому ти унікальна, – відповіла Сі Джей. – Більшість людей їх обожнюють.
Тут уже Трент розсміявся.
– Так, Тренте. Не проти, якщо мати поговорить зі своєю донькою? – холодно спитала Ґлорія.
– Звісно. – Хлопець відштовхнувся від стіни.
– І собаку свого забери, – кинула йому Ґлорія.
Я глянув на Сі Джей, почувши слово «собака».
– Це мій собака. Його звати Макс, – відповіла Сі Джей.
– Зателефонуй мені, як буде щось потрібно, – сказав Трент, ідучи до дверей.
Ґлорія підійшла й сіла на самотній стілець.
– Що ж, це місце й справді пригнічує. То ти знову накинула оком на Трента?
– Ні. Я ніколи не «накидала оком на Трента», Ґлоріє. Він мій найкращий друг.
– Гаразд, називай це як хочеш. Його мати – їй, звісно ж, не терпілося зателефонувати мені, тільки-но почула, що моя донька напилася пігулок з антифризом – каже, що він віце-президент у банку. Не вір йому, коли він поводиться, як велике цабе: у банках звання роздають кому завгодно – це замість того, щоб запропонувати їм гідну платню.
– Він інвестиційний банкір, і він дійсно дуже успішний, – ображено відповіла Сі Джей.
– До речі, про інвестиції – я маю вкрай важливу новину.
– То кажи.
– Карл збирається освідчитися мені.
– Карл?
– Я розповідала тобі про Карла. Він заробив цілий статок на продажу монетних штукенцій – тих, куди треба вкидати четвертак, для автоматів на кшталт сушарок у пральнях самообслуговування. У нього будинок у Флориді й 64-футова яхта! А ще він має квартиру у Ванкувері й володіє частиною готелю у Вейлі, куди ми зможемо поїхати, коли схочемо. Вейл! Я завжди хотіла поїхати до Вейла, та ніколи не зустрічала гідної людини. Кажуть, Вейл як Аспен, тільки без усіх тих місцевих, що руйнують його.
– То ти виходиш заміж?
– Так. Він збирається освідчитися наступного місяця, коли ми поїдемо на Кариби. Там він робив пропозиції обом своїм дружинам. Тож, розумієш, усе складається. Хочеш побачити його фото?
– Звісно.
Я підняв голову, позіхаючи, коли Ґлорія передала їй щось. Сі Джей пирснула зі сміху.
– Це Карл? Він що, ветеран Громадянської війни?
– Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.
– Йому ніби тисяча років.
– Зовсім ні, він дуже витончений. Я попрошу тебе не бути грубою. Він стане твоїм вітчимом.
– О Господи. Скільки вже разів я це чула? А як же той, що викупив закладну, якого ти змушувала мене називати татом.
– Більшість чоловіків ненадійні. Карл інакший.
– Бо він старий, як Усесвіт?
– Ні, бо він досі приятелює зі своїми колишніми дружинами. Це про щось каже.
– Це вже точно. – Сі Джей поклала руку мені на голову, і я зробився сонним від теплого відчуття чистої любові.
Невдовзі я знову заснув, утім прокинувся, коли почув і відчув гнів Сі Джей.
– Як