Уран - Микола Якович Зарудний

— Ще наговоритеся з Мартою. Ти ліпше розкажи, чого тебе до Одеси на паску носило...

Усі зверталися до Марти, як до господині цієї хати, ніби вона й не виїздила нікуди, наче й не було тієї страшної пожежі і її втечі. Полікарп дивувався, як швидко ввійшла в свою роль Марта, в її поведінці не було нічого нарочитого. Людська трагедія, підкоряючись неписаним законам життя, поступово втрачала свою гостроту, відходила в потаємні куточки душі, щоб вмерти зовсім або при першій нагоді вибухнути новим борінням пристрастей, образ, ревнощів і тривог.

Текля нишпорила очима по хаті. Де ж Мартині речі? Що вона привезла? Нічого не бачила Текля, крім маленького чемоданчика. Коли вже була несила терпіти, Текля кинула наздогад:

— Це ж вам уже й шафу нову треба купляти, Марто.

— Навіщо?

— Як багажа привезеш, то воно ж десь і діти його треба...

— Краще розкажи Марті, Текле, як тобі орден вручали,— порадила Христина.

— Та що там розказувати,— запишалася Текля.— Вручав, значить, нам секретар обласної партії ордени. Що хто заслужив. Снопові Золоту Зірку дали, Платонові орден Леніна, мені з Никодимом по Пошані. До півночі роздавали та награждали, бо ми наш колгосп, Марто, в такі передовики вивели, що вже й не видно нас тим, хто позаду... То почепив мені й Никодимові секретар по ордену, сіла я собі біля трибуни та й роздивляюся цю свою Пошану. А Кожухар мені й каже: «Бачиш, який Савка Чемерис радий. Це від того, що йому більшого ордена, ніж твоєму Никодимові, дали».— «Як більшого?» — питаю. А він мені: «Трудовий орден вищий, ніж Пошана». Як прочула я це, то мені вже й празник не празник. Не жалько мені для Савки Трудового, та за Никодима обидно, хіба він гірший?

Сиджу та журюся, а тут мені Платон і говорить: «Може, ви, тітко, слово скажете?» Коли чую — Макар Підігрітий оголошує, що буде говорити нагороджена Текля.

Я, звісно, подякувала за вніманіє й ордени партії і владі, а потім кажу секретареві з обкому: прошу вас забрати Трудового ордена в Савки Чемериса і віддати моєму Никодимов, а Савці дати Пошану, бо в Савки робота кінна, завжди на возі й у конюшні теплій, а мій Никодим збивав наш колгосп із дощечок, і немає такої будівлі в артілі, де б його руки й голови не було, й улітку, й узимку в тій стельмашні, хати не тримається, а Савка коней нагодує й курить з фуражирами... Потім подумала я та й кажу: а щоб не було ні Савці, ні Никодимові обидно, то віддайте Трудового ордена мені, а мою Пошану Чемерисові. Бо я свого ордена на буряках заробила, і з того цукру, що з буряків моїх вийшов, може весь наш Союз три дні чай солодкий пити.

Сказала та й сіла. Таке в залі знялося: в долоні плещуть, кричать, сміються, а чортів Кожухар найголосніше, бо це ж він мене підбив на те слово. Підходить до мене секретар обласної партії, обняв при всіх людях та й поцілував у губи, дай йому боже здоров'я, так вже поцілував, що й досі солодко...

Під кінець вечері Мотря Славчукова встала та й заспівала:

Так з тими журавлями й вийшли з хати Чугаєві гості...

Полікарп аж за ворота провів їх, вислухав ще раз добрі побажання й пішов до хати. Пішов, та не дійшов. Став наче вкопаний посеред подвір'я на зеленому спориші під високими зорями і задумався. Хто для нього зараз Марта? Жінка, полюбовниця? Не хоче він її краденої любові, не може він посиротити ще одну Мартину дочку. Хай повертається до свого Ладька такою, як і поїхала.

Довго ще ходив Чугай по садку, збиваючи ногами холодну росу, шукаючи відповіді на те, що мучило його. «Піду візьму сірників та ще походжу»,— подумав Полікарп і зайшов у хату.

У кухні було чисто, посуд перемитий. Двері в другу кімнату причинені.

— Полікарпе, де ти? Я жду, жду, а ти,— почув голос Марти й здригнувся.— Ходи сюди, Полікарпе...

Він обережно ввійшов. Горів на столику нічник. Марта лежала у ліжку й всміхалася.

— Іди до мене, йди, коханий мій,— шептала так, як у першу їхню ніч.— Тебе одного любила й люблю. Чого ж стоїш? Гидка я тобі? Не простив? Ні?! Тоді плюнь мені в обличчя. Розтопчи мене. Ну?!

Марта зірвала з себе простирадло. Тисячі голок вп'ялося в Чугаєве тіло: Марта лежала перед ним гола, розкинувши безсило руки, немов розп'ята.

Чугай взяв фуфайку й вийшов з хати... Вдосвіта, проблукавши всю ніч на Видубецьких горах, Полікарп підійшов до хати, заглянув у вікно. Марти не було. Рвонув двері, ледве не зірвавши їх із завісів, вбіг у кімнату. На столі лежав аркушик паперу:

«Полікарпе! Проклята, знищена — все ж люблю тебе.

Марта».

На другому папірці — адреса і дописано: «Напиши, де наша Степка». 

Багато доріг на Україні: широких асфальтових автострад і бруківок, старовинних битих гостинців і порослих споришем шляхів та доріжок. А ще більше стежок, протоптаних від села до села через поля, яри, через луки, попід городами та берегами. Стежки протоптувалися дуже розумно, і марна справа їх переорювати, перекопувати — все одно люди бачать їх і під землею й ходять по них.

Вузенька стежечка стелилася й від Русавки на Видубецькі гори, а звідси вже бігла до Сновидова на Узгір'я й Красилів. Ця стежка, мабуть, була вічна. Не тільки Коляда, а й його попередники сто разів переорювали її, обриваючи плуги, та минав день-другий, і на брилах землі вимальовувалися контури стежки. Добре було ходити по цій стежині — легко, здавалося, що вона жива, бо ввібрала в себе