У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

хоча всі приятельки дукині Германської подругували з віконтесою д’Арпажон, коли віконтеса запрошувала до себе пані Сванн, Одетта вважала за потрібне виправдуватися: «Я іду до віконтеси д’Арпажон, але здамся вам дуже відсталою, коли скажу: мені буде прикро, якщо про це провідає дукиня Ґермантська (з нею Одетта, зрештою, не була знайома). Чоловіки перебірливі, дізнавшись, що у пані Сванн мало знайомих у світі, заспокоювали себе тим, що вона, мабуть, жінка небуденна, очевидячки — видатна музикантка, і що познайомитися з нею — означає сподобитися вищого світського рангу, як той, що мав би дук, здобувши ступінь доктора наук. Жінок пустограшніх надило до Одетти зовсім інше: дізнавшись, що вона відвідує концерти Колона і називає себе вагнеріанкою, вони звідси виводили, що вона, мабуть, «галабурдниця», і палали бажанням зійтися з нею. Проте свідомі хиткости свого становища, вони боялися осоромитися в очах товариства близькістю з Одеттою і, помічаючи пані Сванн десь на доброчинному концерті, вернули носа: їм, бачте, ніяково перед очима у пані Рош-шуар вклонитися жінці, яка завиграшки може махнути до Байрейта, а це вже казна-що!

Кожна особа, завітавши до когось додому, стає іншою; серед казкових метаморфоз, доконуваних — наче в чарівниць вітальні пані Сванн, маркіз де Бреоте, нагло зростаючи в ціні завдяки відсутності свого звичайного оточення і сяючи вдоволенням від того, що він тут, — оце* мабуть, із такою міною він, передумавши їхати на бал, зачинявся б у себе вдома і, озброївшись окулярами, брався читати «Ревю де Де Монд» — навіть маркіз де Бреоте завдяки тому таємничому ритуалу, якого він нібито дотримувався, візитуючи Одетту, ніби весь переінакшувався. Дорого я дав би, щоб побачити, як змінилася б у цьому новому для неї середовищі дукиня де Монморансі Люксембурзька. Але вона була одною з тих, кому Одетту нізащо б не відрекомендували. Пані де Монморансі, куди доброзичливіша до Оріани, ніж Оріана до неї, дуже здивувала мене, сказавши про дукиню Германську: «Вона водиться з дотепними людьми, всі її люблять, гадаю, якби вона виявила трошки більше завзяття, то, зрештою, створила б свій салон. Але, правда, їй на тому не залежить, вона має рацію: вона щаслива й так без салону, всі горнуться до неї». Тож якщо дукиня Ґермантська не мала салону, то в такому разі, що таке «салон»? Одначе ще більшим дивом, ніж те, яким здивувала мене дукиня де Монморансі, здивував я дукиню Германську, признавшись їй, що люблю бувати у дукині де Монморансі. Оріана обзивала її старою кретинкою. «Зрештою, — казала вона, — я мушу до неї ходити, вона моя тітка, але ви!.. Вона навіть не вміє привабити до себе приємних людей». Дукиня Ґермантська не усвідомлювала, що до приємних людей мені байдуже; коли вона казала: «Салон Арпажон», мені ввижався жовтий мотиль; а коли вона казала: «Салон Сванн» (взимку пані Сванн приймала у себе від шостої до сьомої) — чорний мотиль із засніженими крильми. Хоча цей останній салон вона й за салон не вважала і зроду не переступила б його порогу, проте мені вона ласкаво дозволяла ходити туди — з огляду на «дотепних людей». Але дукиня Люксембурзька!.. Якби я вже «створив» щось, про що пішли б поголоски, вона вирішила б, що трохи снобізму цілком може поєднуватися з талантом. А я розчарував її геть: признався, що до дукині де Монморансі ходжу не на те, щоб (як вона гадала) щось «занотовувати» і «шкіцувати». Зрештою дукиня Ґермантська помилялася не більше, ніж світські повістярі, які, спостерігаючи правдивого чи уявного сноба збоку, безжально розбирають його вчинки, не зазираючи в його душу, коли в ньому розквітає справжня весна громадських змагань. Я сам, пробуючи збагнути, чому мені так подобається відвідувати дукиню де Монморансі, зазнав і собі розчарування. Вона мешкала в Сен-Жерменському передмісті, у старовинному обійсті з безліччю флігелів, відокремлених один від одного садками. Підбрамна статуя — роботи Фальконе — вдавала джерело, звідки, зрештою, текла якась мокреча. Швейцарка, яка сиділа трохи далі, з завжди червоними очима — чи то з горя, чи то внаслідок неврастенії, мігрені або нежиті, — не відповідала на жодне ваше запитання, робила непевний жест — мовляв, ду-киня вдома, а в цей час з її вій до вазона з люби-мене падали — кап, кап — краплі. Мені було приємно дивитися на статую, бо вона нагадувала мені маленького гіпсового садівника в ком-брейському садку, але куди любіше мені було дивитися на великі сходи, вогкі й лункі, де йшли виляски, як на сходах у старих лазнях, розглядаючи сіни, заставлені вазами з цинераріями — синіми на синьому, а найбільше мене тішив бренькіт дзвіночка, достоту такого, як бренькіт дзвіночка в покоях Евлалії. Цей бренькіт надпоривав мене, але передавати свої враження дукині де Монморансі здавалося мені нечемним, тож вона бачила, що я весь час ходжу екзальтований, а чому саме — було їй невгадно.

Перебої почуття

Другий мій приїзд до Бальбека нічим не скидався на перший. Сам директор особисто спіткав мене на Вужиному мості і забубонів, як він цінує знакомитих клієнтів, викликавши у мене острах, що промує мене в вищий чин, поки я не здогадався, що його підвела граматика, а, отже, знакомитий для нього означає всього-но знайомий. Зрештою, опановуючи мови для нього нові, він розучувався говорити тими, які знав раніше. Він сповістив, що влаштує мене аж на піддашші. «Маю надію, — сказав він, — що ви не вважатимете це за негостинність; я неохоче даю вам не найкращий номер, але я боюся, як би не було гаму, а там над вами нікогісінько, й у вас не лопатимуть слухові перетики (він мав на увазі перетинки). Не хвилюйтеся, я звелю причинити віконниці, аби вони не грюкали. Щодо цього я нестерпний». (Ця репліка передавала не його думку: він хотів сказати, що тут він невблаганний, радше вона передавала думку коридорних.) Номер був, зрештою, той самий, що за першого мого перебування. Не номер піднісся, піднісся у директоровій думці я. Мені дозволялося топити коминок, якщо я замерзну (за приписами лікарів я приїхав на море після Великодня), тільки щоб на стелі не з’явилися «розпадлини». «Головне, якщо захочете розвести вогонь, не підкладайте дров, поки не спаленіли (тобто, «не спаляться») ті, що горіли раніше. Найбільше треба боятися, як би коминок не розпікся, а то я, для оздоби номера, поставив на нього велику вазу — під старезну хінську, і вона може тріснути».

Директор