Лицарі любові і надії - Леся Романчук
У тих, хто йшов «Наліво!», була власна нитка Аріадни, яка вела їх до «пошивочного цеху». Вся ця пекельна індустрія червоного дракона, цей комбінат з перемелювання людських тіл, душ і життів потребував цілого господарства зі свого утримання — треба було у щось одягати всю ту багатотисячну масу, північ вимагала свого. Та навіть тут винахідливий мозок дракона вдався на спосіб — одяг для зеків шили зі старих солдатських шинелей, гімнастьорок, шапок. Першого дня дівчата не зрозуміли, навіщо на подвір’ї оці гори воєнного обмундирування — зі слідами крові, дірками від куль. Та й війна закінчилася так давно... Згодом зрозуміли, що тут відбувається, і подякували чесній злодійці Вєрці, що опинилися за її розпорядженням у «другому цеху». Ті, хто працював у першому, мусили прати, відпарювати і сушити речі, зняті з поранених а, може, й мертвих — нудотний запах крові та пари доводив до запаморочення, від такої «роботи» деякі самі просилися в шахту, особливо, коли в рукаві гімнастьорки знаходили заморожену, відірвану снарядом разом із рукавом, людську руку, добре збережену на північному морозі.
У другий цех потрапляли відносно чисті, без слідів крові, гімнастьорки, шинелі, шапки. А сама «порка» полягала у тому, щоб відрізати ґудзики, зірочки з шапок, інші військові відзнаки, розпороти шви і перетворити гімнастьорку на тканину, з якої в іншому, швейному цеху, шитимуть якісь потрібні в «зеків-ському» господарстві речі — рукавиці абощо. Щодня дівчата знаходили в кишенях, а частіше зашитими під дно шапки солдатські медальйони — прізвище, ім’я, рік народження загиблого, адреса. Знаходили сімейні фотографії та листи, написані на обривках паперу неслухняними солдатськими пальцями десь у вільну хвилину між боями. Листи до дружин, матерів, друзів, повні туги, надії, тепла. Читали їх уголос, і серце рвалося від болю та співчуття — як рано, як невчасно обірвали кулі та снаряди ці молоді чи зрілі, дорослі життя, як не встигли ці юні російські хлопці та кремезні сибірські мужики, грузинські джигіти та узбекські арати, українські козаки та чукчі далекої півночі нажитися, як прагли ці відірвані війною руки праці, любові, ніжності... Плуга, чарки, мисливської рушниці, шаблі, кінського поводу — всього, що належить чоловічій руці, прагли.
— Яка ж біда — оця чортова війна! Скільки людей побито, скільки доль покалічено! — плакали від жалю жінки в цеху, бо слова любові, написані чоловічою рукою, хай навіть і не тобі, зворушували до сліз.
— Отак і мій десь загинув... — зітхала Люда Раздольнова з Харкова, героїня війни, снайпер, капітан, яку пораненою, непритомною захопили в полон німці вже під кінець війни. Втекла, пробилася до своїх. Не повірили, «пришили» зраду Батьківщині, дали десять років. А на прикладі її снайперської рушниці зарубок — пам’яток про знищеного ворога, вистачало на золоту зірочку.
Саме тут, у цьому пропахлому старою кров’ю та солдатським кривавим потом цеху відкрилася дівчатам трагедія народу, кинутого у м’ясорубку війни, на «праведний», справедливий, кривавий бій з ворогом, що топче твою землю.
— Вони боролися з Гітлером. Виганяли його зі своєї землі. Герої. Мученики. Хай з Богом спочивають! — хрестила дірки від куль вчителька з Хмельниччини Марія Гумка. — Мусимо зберегти для історії, для музею ці листи, медальйони, іконки, хрестики, все, що знаходимо. Бо це — сліди обірваних ворожою кулею життів. Може, хтось прочитає, знайде рідних, повідомить, що загинув смертю героя син, брат, чоловік...
Листи були на різних мовах. Латишки, литовки, естонки, білоруски читали, перекладали зі своїх мов. Зберігали ці листи у себе, не віддали до спільного мішка. А деякі ніхто не міг прочитати — Кавказ, Середня Азія.
— Герої... А ми — не герої? Ми теж воювали з німцями, всю війну воювали! А вони... — замислено повторювала Ма-річка Потикевич. — Спершу виганяли Гітлера, потім стріляли у нас. Нас також хотіли вигнати? І таки вигнали, бачиш скільки нас тут, нагнали з України, Естонії, Латвії, Литви — поглянь, скільки дівчат з Прибалтики! І хлопців... А їхні країни невеликі. Чи залишився там іще хтось, біля їхнього холодного моря? Чи всіх забрали? Звільнили місце для своїх.
— Ой, Марічко, — заспокоювала подругу Орися, випорюючи тонкими пальчиками чергового листа з-під обшивки шинельного рукава, — ці проти нас не воювали, шкода їх, бідолашних.
— Зате їм нас не шкода...
— Нас теж. А ми ж ніби свої, воювали, орденів нікуди вішати, — відірвала очі від рукава шинелі, який розпорювала гострими ножицями, Людмила.
Марія Гумка збирала ці священні реліквії, отримані з того світу, в мішок.
— Передамо до музею. Це велика цінність!
І передала. Напровесні до табору прибула якась поважна комісія. Питали, чи є скарги. Звісно, скарг не було. всі чудово знали, чим зкінчуються будь-які спроби поскаржитися. Обізвалася Марійка, показала свій мішок з листами:
— Ми зібрали цінні документи про історію війни. Тут солдатські листи, документи, фотографії. Передайте це в музей!
Як оскаженів чомусь червонопикий вгодований полковник!
— Кто разрєшіл? Какіє пісьма? Сжечь немедленно!
— Та що ж ви робите? — заголосила Марійка, вириваючи мішок з рук наглядача, який намірився вкинути листи у пічку. — Це ж останні слова прощання солдатів Червоної Армії своїм рідним! Дорогоцінні воєнні реліквії! Може, хтось знайде тут родичів, дізнається про їхню долю!
— Ах ти, бандеровка! Какое твайо
