Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Уже майже завертаючи за ріг коридору, Романа відчула позаду себе порожнечу. Вона обернулася. Богдана не було.

Він залишився там, посередині коридору. Веснянкуватий дядько з силою притискав його до стіни.

Він був набагато нижчим на зріст і зараз тягнувся до Богданового обличчя своїм лицем, ніби до поцілунку. Рот і очі мав максимально розширені в намаганні випустити з себе і передати Богданові власне чітке знання.

Рома кинулася на допомогу. Біжучи на своїх незручних підборах, у вузькій спідниці, з пакетами в руках, вона помітила, що з протилежного кінця поспішає Слонова. Чоловіків оточили пацієнти і відвідувачі, кілька санітарів. Усім було цікаво. Ніхто не втручався.

Ти ж мене пам’ятаєш! Ми навчалися з тобою в одній школі, — хрипко викашлював російською, задихаючись від збудження, дядько. — Ольгу Миколаївну пам’ятаєш? Директора, Василя Никифоровича, пам’ятаєш? Рашпіля пам’ятаєш? Ну, Рашпіля! Ну, пам’ятаєш же ж! Я ж Слава! Слава я! Я діда твого пам’ятаю, і батька! Дід за тобою весь час приходив. І тебе я теж пам’ятаю добре! — мало не плакав він. Ним трусило. Все його тіло било струмом. Він собою не володів.

Богдан дивився на чоловіка згори вниз — як завжди, беземоційний, бездіяльний. Паличник на бадилині.

Романа і Слонова дісталися до чоловіків одночасно. Романа втиснулася тілом між Богданом і дядьком. Слонова поклала впевнені руки на зап’ястя збудженого типа. Він тут же покорився їй і зреагував. Схлипнув, подивився на неї жалібно, ніби чогось випрошуючи:

Я його пам’ятаю. Ми навчалися з ним в одній школі. Я пам’ятаю його діда.

Слонова звела очі на Богдана.

Ви знаєте цього чоловіка? — запитала вона.

Я не знаю цього чоловіка? — відповів Богдан так, як навчився розмовляти зі Слоновою.

Романі здалося, що Богданове обличчя ледь змінилося, коли він дивився на Слонову. Крізь незворушну безтямну маску проступила м’якість. Слонова, схоже, теж її розгледіла. Вона насилу відірвала погляд від Богдана і мимохіть кинула Ромі:

Вибачте, це мій пацієнт. Три місяці стаціонарного лікування після вибуху. Взагалі-то, ми вже його виписували…

І вона повела дядька геть коридором. Той плентався поруч із нею, понуривши голову і зовсім забувши про Богданове існування. А Романа повела в протилежному напрямку свого чоловіка. Вона міцно тримала його за руку і навіть не усвідомлювала, що б’є пакетом по хворому коліну.

Її неприємно млоїло від думки, що психіятр проводила час поруч із Богданом, коли той спав.

*

Була п’ятниця. Люди масово виїздили за місто на вихідні. Рома сиділа за кермом старенького «вольво», виставивши лікоть у відчинене вікно, і це повільне переповзання щоразу на кілька десятків метрів витягувало з неї жили. Чужий жіночий запах, яким був просякнутий цей автомобіль, ненормально посилившись, нав’язливо бив у ніздрі. Романа підозрювала, що це лише спецефект, викликаний хвилюванням: вона ж ретельно вичистила салон і позбулась зайвих предметів.

Богдан навіть не намагався завести розмову. Як завжди, зрештою.

Романа впіймала кілька спрямованих на чоловіка поглядів з інших авт: переляк, відраза, липка зацікавленість. Хтось кивав у його бік головою, хтось щось коментував зі смішком. Романа майже читала по губах ці коментарі, примушувала себе відвертатися, не бажаючи знати.

Нарешті з обох боків від дороги почали з’являтися залишки колишніх лісів — ріденьких, вирубаних, забудованих багатоповерхівками. Дорога стала вільнішою. «Вольво» покотилося веселіше. У салон ніби увірвалося більше повітря. Рома задихала глибше і спокійніше.

Вони проминали містечка і села: поворот на Гостомель, поворот на Ірпінь, Буча, Ворзель, Мироцьке, Немішаєве, Микуличі. Небо розпласталося раптом над ними широке, підсилене кольорами і світлом. Потворні будівлі ховались у бурхливих заростях: паркан стоянки вантажівок, обвитий диким виноградом, сільські будинки серед садків, розсадник молодих ялинок.

Після колії Романа попередила чоловіка, що коротко покаже йому Клавдієве. Вона повернула ліворуч і зробила коло центральною площею навколо колишньої клумби, на якій нічого не росло, проїхала повз бляшані кіоски та зграю псів, які спали рядком посеред проїжджої частини. У Клавдієвому не було на що дивитися, але Романа почувалася так, як міг би почуватись ґід, показуючи спеціяльному туристові Рим або Лісабон.

«Вольво» знову повернулося на головну і рушило в бік Пороскотня. Ліси загусли. У глибині, за рядами сосон, тягуче темніла прохолода.

У Романи спітніли долоні, коли під колесами зашурхотів гравій доріжки. Вони в’їздили до дачного кооперативу. Ось виднілась уже височенна ялина, що росла на подвір’ї їхнього будинку.

Рома скоса зиркала на Богдана: чи не змінюється він на обличчі. Той уважно роздивлявся все навколо, переводив погляд зі стежки, що — повз автобусну зупинку і купи зігнилих яблук, вивезених із садів, — вела поміж сосон, на бетонний паркан, сторожку, ліхтарний стовп, дахи дач. Тоді повернув голову до Романи і спробував усміхнутися: ні, я нічого тут не впізнаю.

Богдан не впізнав високого тину, плетеного з темної лози, що слугував парканом для їхнього будинку, не впізнав дерев’яної хвіртки з заокругленим верхом, не впізнав її рипіння й ромбовидного отвору, в який слід було просунути руку, щоб намацати засув. Не впізнав «ялинку Сталіна» (Рома сказала, що то був їхній жарт — відколи вони довідались, що саджанець привезли колись із Таллінна). Ялина ніжно ковзнула гілкою по Богдановій голові (бачиш, вона тебе впізнала, сказала Рома).

Він не впізнав кущів шипшини та ялівцю, не впізнав плит, якими був викладений невеличкий дворик, не впізнав травинок, що пробивались у щілини між плитами. Не впізнав столика під дашком, різних сортів винограду, плюща і хмелю, не впізнав старої груші, яка родила неїстівні плоди, не впізнав сливи та вишень, і гойдалки під горіхом. Богдан не впізнав вохристо-помаранчевих стін двоповерхового будинку, його вікон і його даху, і оббитих почорнілим деревом сходинок ґанку.

Ні про що не повідомив йому запах усередині темного дому, присмак пилюки і затхлости, і рука його не почала несвідомо шукати вимикача ліворуч від входу. Жодним чином не відгукнулась йому ця багряна облущена фарба, якою були пофарбовані кухонні шафки, і вагонка на стінах, що непереконливо імітувала фактуру світлого дерева. Рома піднесла під ніс Богданові його улюблену чашку з сірої глини — і ця чашка здалась йому неприємною, ворожою на дотик. Не промовляли до Богдана рядки кросівок і черевиків, виставлені обіч дверей, куртки, светри й пальта. Рома натягнула на голову чоловікові синю шапку з білою смужкою і кивнула на його відображення у дверях із кольорового скла. Богдан мовчки зняв шапку.

Романа повела чоловіка до кімнати на першому поверсі, до його робочого столу. Він дивився на стелажі, завалені книжками: книжки шикувалися на кожній полиці