Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

Так здається Ярковському на перший погляд. Проте, придивившись, він розуміє, що назвати шахами цю гру важко. На шаховій дошці стоять лише дві фігури – чорна і біла королеви (й хто б сумнівався! – подумки звертається він до розумного згущення). Решту фігур замінили монетами. Він відразу впізнає австрійські талери вісімнадцятого століття – Йосифа ІІ та Марії Терезії – великі срібляки з довгоносими профілями Габсбургів.

Він намагається запам’ятати розташування монет, але повітря навколо шахової дошки вібрує, монети постійно переміщуються і лише дві королеви зберігають чіткість і просторову непорушність. Раптом він зауважує, що за шахами вже не старі жінки, а дві вкриті блискучим слизом змії, що їхні могутні тіла, згорнуті в щільні кільця, заледве вміщуються на ослінчику. Ярковський починає повільно відступати від змій. Він відчуває за спиною рух, але боїться озирнутись. Боїться побачити ще одного слизького гаспида. В його голові виникають острівці холоду. Розумне згущення зрадливо зникає, залишаючи відчуття болючої порожнечі, до якої миттєво залазять крижані мацачки. На дворик з оливами присідає фіолетова плоть невечірнього мороку.

Ярковський знаходить себе у «кисільному» вихорі, що намагається… виблювати його з себе. Він усім єством відчуває судомні потуги в’язкого безбарвного середовища звільнитись від нього, відчуває паніку, що охоплює «кисіль» від самої наявності такого просторово визначеного об’єкту як Олександр Ярковський. Він би з радістю допоміг цій субстанції, але не знає як. Раптом під ним відкривається безодня. Він падає, падає, падає до її такої безмежної, такої безповітряної відкритості. Падає, відчуваючи, як його голова перетворюється на суцільний крижаний кристал…

– Александр Александрович, слышите меня? – почув він голос Валентини. – Вставайте.

– Що? Яка година? – Ярковський примружився на яскраве електричне світло. Голова-кристал здавалась нестерпно твердою і знудливою.

– Ночь ещё, – повідомила Валентина. – Вы меня, конечно, извините, я бы сама вас не будила. Но тут Николай Григорьевич приехал, хочет вас видеть.

– Осинський приїхав? – він обмацав голову, не знаходячи тієї кристалічної геометрії, про котру повідомляли його відчуття.

– Приехал, ждёт вас.

– Да, иду, – він погодився з цією ледь усвідомленою головою-кристалом неминучістю, сповз з ліжка, майже навпомацки відшукав джинси й сорочку. – Где он?

– В своём кабинете, на третьем этаже.

– Один?

– Сами увидите.

«Значить, Осинський не сам, – здогадався Ярковський. – Кого ж він притарабанив? Своїх вовкодавів? Трегуба? А може, Ципорина?»

За кілька хвилин він зайшов до кабінету. Центр просторого приміщення займав низький стіл з трьох боків оточений шкіряними диванами. На ньому купчились екзотичного вигляду пляшки та підсвічники з кольорового скла. Осинський з незнайомим чоловіком зручно розташувались на диванах, курили сигари. Вентиляція не встигала розріджувати хмарні пасма, що розповзлись кабінетом. Стіни приміщення вкривали яскраві плями і смуги абстрактного розпису, а стелю – фрескові зображення африканських масок. Ані письмового столу, ані книжкових шаф Ярковський не помітив; натомість в дугуватому алькові стояв ще один диван. Його фундаментальні розміри та червоно-фіолетовий колір додавали всьому приміщенню певної сценічності. Ярковський подумав, що в цьому кабінеті зручніше проводити інтимні кастинги, аніж планувати бізнес або радитись з партнерами.

З дивану його погляд перестрибнув на гостя Осинського.

Той був іншої породи, аніж Гаїн з Трегубом, – дрібний тілом, проте головатий. В око впадав його правильний, немов баня візантійського собору, та майже позбавлений волосся, черепний купол. Натомість обличчя головатого здалось Ярковському невиразним і пласким. Близько посаджені очі той спустив в склянку; там, на денці, мерехтів напій солом’яного кольору.

– Сідай, Санич, з нами, – Осинський вказав на порожній диван. – Сигару? Текіли? Віскі?

– А пиво є?

– Не чуди, – махнув рукою власник «Адміралу». – Пиво вранці питимеш. Он є добрий мескаль з хробачками, рекомендую.

– Краще текіли.

– Очищене полюбляєш, – кивнув Осинський, налив есперові з граненої пляшки, кивнув в бік головатого. – От, знайомся, це наш психоаналітик, пан Бондаренко.

– Можна без пана, – той привітно всміхнувся, високим чолом пробігли хвилі зморшок. – Буде зручніше називати мене Леонідом Євгеновичем.

– Отже, дотанцювались до психоаналітиків? – Ярковський відпив текіли. – Все погано, значить.

– Ти нє кіпішуй, Санич, – Осинський поклав до попільнички циліндрик сріблястого попелу. – Сам поміркуй: маємо нову партію жмурів, і ти кажеш, що їх також отруїли того клятого восьмого травня. Що були дві окремі дуже хитрі отрути і два незалежних один від одного дуже хитрих отруювачи. Що вони одночасно вирішили пустити отрути в дію, але в останній момент Бусурманко – земля йому пухом! – невідомо з якого бодуна поміняв місцями пляшки. Складно це все, Санич. Експерти твою версію відкидають з порогу, але й самі нічого мудрого не кажуть. Можливість отруєння визнають, але саму отруту виявити не можуть. Все місто шумить, пліткує, журналюги як мухи позлітались. На похороні примадонни до мене з питаннями серйозні люди підходили. Якщо такі люди задають питання… Є над чим замислитись.

– Я готовий деталізувати обставини отруєння, – повідомив Ярковський.

– Розумієте, Олександре Олександровичу, – втрутився головатий, – ми не ставимо під сумнів ваших специфічних вмінь, але ж ви людина і, як кожна людина, перебуваєте у своїй системі координат, також, скажімо так, специфічній.

– Та скажіть вже прямо, що я перебуваю у своїх дурнуватих фантазіях. Що граюсь вигадками, що видурюю гроші.

– Я лише окреслюю можливості, – зауважив психоаналітик. – Ви ж не будете сперечатись, що кожний з нас має свої скелети у шафі. Я маю свої, ви – свої. Ви не професійний слідчий, правда ж? Ви не юрист, не приватний детектив. Ви – ентузіаст, аматор. Ваше прагнення розслідувати злочини закорінене у сімейній трагедії. Вашого батька вбили, винуватців не знайшли й ця ваша теперішня діяльність, так чи інакше, обумовлена підсвідомим прагненням помсти, прагненням знайти і покарати вбивць вашого батька.

– Невже?

– Ти не сперечайся, – зупинив есперів контрнаступ Осинський. – Послухай, що він каже.

– А ще, – продовжив Бондаренко, – ви маєте видіння, які самі ж інтерпретуєте. Тобто, ваш мозок аналізує те, що сам транслює, й він же робить з цього власні висновки. Така собі замкнута автаркічна система, побудована – вибачте, але ж так воно є – виключно на вашій довірі до самого себе. Якби ж від ваших висновків, Олександре Олександровичу, залежала лише ваша доля, ніхто б не мав до вас жодних претензій. Але ви пропонуєте ваші висновки, скажімо, присутньому тут Миколі Григоровичу, який не просто бере ваші висновки до уваги, але будує на них певну стратегію, певний модус поведінки. Врешті-решт, він ризикує грошима. Й не лише грошима, але й репутацією, яка в бізнесі коштує дуже-дуже дорого. Мати такого клієнта як Микола Григорович – велика відповідальність, Олександре Олександровичу, ви ж не будете з цим сперечатись.

– Не буду.

– Тоді ви повинні розуміти, що ваш