Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Міс Вілкінсон стояла біля туалетного столика спиною до дверей і рвучко повернулася, коли почула, що їх відчинили.

— Ох, це ви. Що ви хотіли?

Вона зняла спідницю і блузку й стояла в самій лише нижній спідниці. Та була коротенька і спускалася лише до верхнього краю черевиків; її горішня частина була чорна, пошита з якоїсь блискучої тканини з червоною оборкою знизу. Біла ситцева камізелька залишала руки відкритими. Жінка виглядала смішно. Коли він подивився на міс Вілкінсон, його серце втекло у п’яти; ніколи раніше вона не здавалася такою непривабливою, але тепер уже було занадто пізно. Він зачинив за собою двері й повернув ключ.

35

Наступного дня Філіп рано прокинувся. Спав він неспокійно, але, потягнувшись і подивившись на сонячні промені, що лилися крізь жалюзі й малювали на підлозі візерунки, хлопець задоволено зітхнув. Він пишався собою. На думку спала міс Вілкінсон. Вона просила називати її Емілі, але Філіп не міг, хоча й сам не знав чому; подумки він завжди називав її міс Вілкінсон. Оскільки жінка сварила хлопця, коли той так до неї звертався, він припинив звертатися взагалі. У дитинстві Філіп часто чув про одну із сестер тітки Луїзи, вдову морського офіцера, яку називали тіткою Емілі. Через це називати міс Вілкінсон на ім’я було незручно, а нічого кращого він не вигадав. Жінка від самого початку була для нього міс Вілкінсон, і це ім’я нерозривно пов’язувалося зі справленим нею враженням. Філіп легенько насупився: тепер уява чомусь малювала її в найгіршому вигляді. Хлопець не міг забути, як не повірив своїм очам, коли жінка повернулася і він побачив її у камізельці та короткій нижній спідниці. Він пригадав її трохи загрубілу шкіру і довгі глибокі зморшки на шиї. Тріумф виявився нетривалим. Він узявся знову підраховувати її вік, і тепер не розумів, як їй могло бути менше сорока років. Це робило їхній роман абсурдним. Міс Вілкінсон була непоказною і старою. Уява швидко підсунула спогад про неї — зморщена жінка, виснажена, з крикливим макіяжем, у занадто легковажних сукнях, які не пасували її вікові. Філіп здригнувся і раптом відчув, що не хоче знову бачити міс Вілкінсон; сама думка про поцілунки з нею була нестерпною. Він сам собі став огидним. Невже це кохання?

Одягався Філіп якомога повільніше, аби відкласти мить, коли доведеться побачитися з жінкою, а коли він нарешті спустився до їдальні, на серці у нього був камінь. Усі вже прочитали молитви і взялися за сніданок.

— Сонько, — весело вигукнула гостя.

Він подивився на неї і ледь чутно зітхнув із полегшенням. Жінка сиділа спиною до вікна. Сьогодні вона мала по-справжньому привабливий вигляд. Філіп замислився, чому так погано думав про неї. Задоволення собою знову повернулося до юнака.

Зміни в її поведінці заскочили Кері зненацька. Одразу після сніданку міс Вілкінсон тремтячим голосом зізналася йому в коханні, а коли трохи пізніше вони пішли до вітальні на урок співів, жінка підняла до нього обличчя посередині гами і сказала:

— Embrasse-moi[110].

Коли Філіп нахилився, вона обхопила його руками за шию. Стояти так було дещо незручно — він мало не задихнувся.

— Ah, je t’aime. Je t’aime. Je t’aime[111], — вигукнула міс Вілкінсон зі своїм екстравагантним акцентом.

Філіп волів, аби вона розмовляла англійською.

— Послухайте, не знаю, чи пам’ятаєте ви, що повз вікно будь-якої миті може пройти садівник.

— Ah, je m’en fiche du jardinier. Je m’en refiche, et je m’en contrefiche[112].

Він подумав, що все це дуже нагадує французькі романи, і незрозуміло чому роздратувався.

Урешті-решт він сказав:

— Гаразд, я, мабуть, пробіжуся до пляжу і занурюся в воду.

— Ох, ви ж не збираєтеся покидати мене саме сьогодні вранці — цей ранок такий особливий.

Філіп не зовсім зрозумів, чому не слід було так робити, але це не мало значення.

— Ви хочете, щоб я залишився? — усміхнувся він.

— Ох, любий! Та ні, йдіть. Ідіть. Я буду думати, як ви змагаєтеся з морськими хвилями, як занурюєте своє тіло в широкі води океану.

Він узяв капелюх і подався на пляж.

«Але й дурниці базікають жінки!» — подумав мовчки.

Однак Філіп був задоволений і щасливий, йому лестило все, що відбувалося. Вочевидь, міс Вілкінсон геть втратила від нього голову. Філіп кульгав уздовж головної вулиці Блекстейбла і трохи зверхньо дивився на перехожих. Він кивав багатьом знайомим і, повідомляючи усмішкою, що впізнав їх, думав собі: «Якби ж вони тільки знали!» Йому страшенно хотілося, щоби хтось довідався. Філіп подумав, що напише листа Гейвордові й подумки вже почав складати його. Він напише про садок і троянди, про тендітну французьку гувернантку, котра своїм ароматом і примхами нагадує екзотичну квітку. Він скаже, що міс Вілкінсон француженка, зрештою, вона так довго жила у Франції, що майже стала нею, та й, знаєте, було б непорядно видавати всі подробиці. Він розповість Гейворду, як уперше побачив її у чарівній мусліновій сукні і як вона простягнула йому квітку. Він вигадав прекрасну ідилію: сонце і море додали пристрасті та магії, зірки — поезії, а будинок вікарія став вишуканими декораціями. У Філіпових вигадках відчувався вплив Мередіта: героїня не нагадувала Люсі Феверал чи Клару Мідлтон[113], але була невимовно прекрасною. Філіпове серце загупало в грудях. Власні фантазії так сподобалися йому, що, вилізши на берег, мокрий і тремтячий хлопець повернувся до купальної кабінки і знову поринув у думки. Він уявляв собі ту, котрою захопився: наймиліший на світі маленький носик, великі карі очі — він опише її Гейвордові — копиця м’якого каштанового волосся, у яке так приємно занурюватися обличчям, шкіра, схожа на осяяну сонячними променями слонову кістку, і червоні, як троянди, щічки. Скільки їй років? Напевно, вісімнадцять, а звуть її Мюзетта. Її сміх нагадує дзюркотіння джерельця, а голос, такий м’який і глибокий, — найсолодша музика, яку доводилося чути Філіпу.

— Про що це ви так замислилися?

Філіп різко зупинився. Він повільно підійшов до будинку.

— Я махала вам мало не півкілометра. Оце ви літаєте в небесах.

Навпроти нього стояла міс Вілкінсон і посміювалася над тим, як здивувала його.

— Я вирішила прогулятися і зустріти вас.

— Страшенно люб’язно з вашого боку, — озвався юнак.

— Я вас налякала?

— Трохи, — зізнався він.

Він таки надіслав Гейвордові того листа, написавши йому вісім сторінок.

Два тижні їхнього перебування у Блекстейблі минули швидко і попри