Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

Розумні слова. Але всі пам'ятали, що точнісінько так Корнель казав і минулої осені. Дехто скептично посміхнувся. Поживемо — побачимо!

Взагалі промову Корнеля пропустили повз вуха, як і все інше, що стало традиційним і що повторюється день у день. Адже в учня сучасної школи немає… майже немає ніякого клопоту. Вчитель за нього вчиться, плаче за нього, працює для нього, одержує догани через нього… відповідальність учня, цієї маленької людини, зведено до нуля. Всі відповідають за нього — школа, вчитель, батьки, товариші — всі, крім самого учня. Наш волохатий предок дуже здивувався б, коли б довідався, з яким терпінням ми вчимо своїх нащадків думати і відчувати. Отож і більшість посміхались…

Потім записали розклад уроків. Назви дисциплін були безжально прозаїчні. Руки ще не тримали як слід ручки, літери виходили незграбні. Але так буває щоосені, навіть коли ця осінь остання.

Через два тижні вони поїхали у колгосп копати картоплю.

Світанок видався ясний і чистий. На узбіччі канав біліли приморозки. Повітря пахло осінню: вологою землею, яблуками, гноєм. У садах голосно кричали ситі дрозди.

Машина похитувалась на грузькій дорозі. Вставало сонце. Хлопці почали співати. До них приєднались дівчата.

Співали різних пісень: веселих і пустотливих, сумних і сентиментальних, і таких, від яких дівчата червоніли; і все-таки співали, до того ж дуже голосно… Співали навіть ті, хто не вмів співати. А коли пісню співають навіть ті, хто не вміє співати, то це, звісно, найкраща і найчесніша пісня.

Аарне не зводив очей з Еди. Дівчина не звертала на нього уваги, а може, тільки вдавала, що не звертає. Машина їхала на захід, сонце освітлювало обличчя Еди так, що воно здавалося чужим і привабливим. Мабуть, тому Аарне й не міг одвести погляду…

Найбільше нас захоплює щось незрозуміле і невідоме.

Обабіч дороги пролітали червоні і жовті ліси. Нарешті машина зупинилась, трохи пофоркала і замовкла.

Першого дня довелось ламати кукурудзу. Дебелі стебла її утворювали справжні непролазні джунглі. Спочатку працювати було дуже легко й весело. За комірці крапала холодна вода, від чого доводилося скрикувати. Рядки йшли під гору.

Десь опівдні стебла, здавалося, стали слизькими і твердими, земля міцно тримала галузисте коріння… Від соку щеміли червоні долоні. Всі працювали мовчки, з якоюсь люттю. І коли бригадир прийшов кликати на обід, ніхто навіть взнаки не дав, що стомився.

Чекаючи машини, сиділи на купі хрусткого кукурудзиння край дороги.

Аарне спитав у Еди:

— Ти не стомилася?

— Ні! Що ти… — Еда голосно засміялась і простяглася на вологих зелених стеблах. Її важко було зрозуміти. Інколи вона могла без причини сміятись, інколи сиділа годинами, мовчазна та замислена. І цього разу Аарне не розумів, про що дівчина думала насправді. Сам він, треба було зізнатися, страшенно стомився. Сільський мешканець!.. Тартусці, казати чесно, працювали краще… Та, зрештою, хіба це головне?

Всі мовчали. Карін жувала якусь стеблинку, Анне заплющила очі і підставила обличчя сонцю. Харрі насвистував щось меланхолійне. Тійт зосереджено розглядав кукурудзяний качан.

— У мене на долоні вже є мозоля, — раптом сказала Хельві.

Тійт сердито кинув качан через плече.

— Дурна. Звикай… Їх буде ще багато.

Знов усі замовкли.

— А що ми робитимемо завтра? — спитав Харрі.

— Спершу треба закінчити це поле…

— Машина! Вставайте! — крикнула несподівано, так, що всі аж здригнулися, Еда і кинула великим кукурудзяним качаном у Тійта.

Справді під'їхала машина. Дорогою Аарне все ще думав про Еду.

Увечері на руках від роботи виступила кров.

— Хлопці, ходімо по яблука! — запропонувала ввечері Хельві, коли Корнель вийшов з кімнати.

— Ходімо!

Це було прекрасно.

Вони пішли вп'ятьох: Хельві, Еда, Анне, Харрі і Аарне.

Ніч видалась місячна.

— Цікаво, чи є десь собака? — запитав Аарне.

— Не знаю, мабуть, там… — Хельві рукою показала на ворота дикого саду.

Земля була тепла і волога.

Тихо.

На гілках шелестіло пожовкле листя. Десь далеко гавкав собака. Більше ніде нічого. Осіннє село спало.

Раптом вони попали у зарослі лісової малини.

— Обійдемо! Йдіть з цього боку! — зашепотів Харрі

Аарне заліз у кущі і одразу загубив усіх з очей. Відхилив гілки, виглянув обережно, озирнувся.

— Кого ти шукаєш, чи не мене? — почувся зовсім близько стишений голос Еди. Місяць зайшов за хмари, і Аарне не бачив обличчя дівчини.

— Де всі наші?

Еда знизала плечима.