Дебілка - Вікторія Андрусів

– Ти завжди жила поверхом вище? – Рудіку сподобалось, що вона весела. – У мене, ймовірно, окрім втрати реакції на угарний дим, ще й вроджена сліпота, оскільки я тебе ніколи не бачив…

– Я не жила там ніколи… Сказано ж тобі – за бабусею доглядаю… Пенсіонеркою-інвалідом… Існує така служба – Червоний Хрест називається, – дівчина витерла руки рушником, яким щойно вимахувала, розганяючи дим, і рушила до дверей. Рудік зрозумів – треба негайно щось робити.

– Зачекай… Мені теж потрібен догляд, – він не хотів її відпускати. – Я… Я можу померти з голоду…

Дівчина розсміялася:

– Ну ти даєш!!! То в тебе попри всі фізичні вади є ще одна – повна неспроможність виживання без сторонньої допомоги?!!

– Саме тому мене не можна залишати самого!!! – Рудік підхопив тему на льоту, і його погляд став ледь не благальним. – Як тебе звати?

– Юля… Мене звати Юля…

– Яяяяк? – тільки не це, проте Рудік вчасно схаменувся. – Гарне ім’я… Принаймні відтепер воно мені подобатиметься…

– Я тебе не зрозуміла…

– Та ні, пусте… То я так… Мене звати Рудік… Рудольф…

– Мені треба йти, адже бабуся й справді ледь не задихнулась…

– Ти повернешся, Юлю, аби врятувати мене від голоду? Запам’ятай – запах мерця ще огидніший за угарний дим!!!

– Тіпун тобі на язик… Ну й жарти… Я пересвідчуся, чи там все гаразд і прийду… Приготую тобі сніданок…

Незабаром Рудік сидів за столом у Юлиному товаристві і завзято пакував у себе лечо…

– А що це так несамовито гуло у вас нагорі, коли зайнялася пательня?

– Наша бабуся, окрім астми й доволі великого переліку інших діагнозів, страждає ще й на склероз… Часом вона вмикає газову плиту й забуває про це… Благо, не трапилось біди, але Червоний Хрест подбав про встановлення сигналізації…

– Цікаво, а тобі додатково оплачує Червоний Хрест ймовірність ризику при роботі з такими пацієнтами?

– Дивний ти… Червоний Хрест не оплачує нікому нічого… Це доброчинна благодійна організація, існування якої базується на добрій волі й бажанні допомогти людям…

– Ну ти даєш!!! То ти, молода, приваблива, сексуальна, замість того, аби кайфувати від життя, витрачаєш безкоштовно і добровільно свій час на прозябання у товаристві старої хворої баби, яка щомиті здатна запалити власну квартиру разом із тобою!!!

– Ні, я оберігаю її від небезпечних сусідів! – відрізала Юля. – А що робиш ти? Як проживаєш своє життя?..

Рудік вдавав, що ретельно перемелює їжу, приготовану особисто для нього Юлиними благодійними безкорисливими руками, а сам метикував, що сказати… Розповісти дівчині, над якою ось-ось, як здавалось Рудіку, засвітиться німб святої великомучениці, про те, як він щоночі прозябає у нічних клубах?.. І як йому, Рудіку, давно остогидли всі вульгарні дівулі, які щоразу вішаються на шию, бо ж місто, в якому живуть, здобуло славу другого Іваново? І що усі місцеві дискотеки переповнені нудьгуючими хвойдами-малолєтками, які звикли розсовувати ноги за пляшку шампанського чи пігулку «екстезі»? Ні… Ніколи у житті він їй цього не розповість… Вона надто гарна й вихована, аби отак викривати перед нею власну нікчемність…

– Я закінчив перший курс фізфаку… Але це не означає, що по закінченню універу я подамся вчителювати чи стану Бауманом… Просто моїм батькам здається, що вища освіта є запорукою доброго виховання кожної дитини… У тебе дуже гарні очі… Вони випромінюють спокій…

– Я також вчуся… Але на вечірньому, – Юля вдала, що не розчула останньої репліки. – І коли я закінчу медучилище, стану медсестрою… Справжньою, за покликанням… Немає більшого щастя, Рудік, аніж працювати за покликанням…

– Ти така вся правильна, Юль… Я починаю тебе боятися… Скажи, як я можу тобі віддячити за те, що ти двічі врятувала мені життя? Ти ж не хочеш, аби я почувався боржником?

– Ха-ха-ха! Гадаю, ти не з тих, хто довго страждає від усвідомлення власної провини… Втім, стривай… Ти можеш зробити добру справу? – Юля підвелася з-за столу, а Рудік завмер у боєготовності, адже через тонку, ледь прозору, проте невульгарну тканину її светрика цілком виразно випинається щонайменше третій розмір бюсту…

– Юля!!! Для тебе я зроблю все що завгодно!!!

– Тоді будь другом… У мене доволі скрутна ситуація… Я підробляю у лікарні нянечкою, і сьогодні моя зміна, як навмисне, збіглася з добовим чергуванням у бабусі… Я телефонувала всім приятелькам, та марно – хто хоче плюндрувати вечір і ніч вихідного дня? Не знаю, що й робити… Виручай… Посидь із нею до ранку… О сьомій прийде моя змінниця… А я в свою чергу обіцяю, що нестиму над тобою шефство щоразу, коли дитину знову залишатимуть на самоті… То як, згода?..

Рудік розгубився… Такого він не чекав… Проміняти омріяну ніч цілковитої свободи на чергування біля старої хворої баби?!! І як пояснити це все Толяну, який почувши, що є порожня хата на ніч, прискіпливо, зі знанням справи, мов чільник журі на конкурсі краси, обирає гідних із гідних, аби відірватись на всі сто?!! Ой, лихо!!!

Юля стояла на порозі й чекала на відповідь хлопця. Рудік дивився на неї, вона не відводила очей від Рудіка. Те, що відбувалося в його голові, не можливо було порівняти навіть із пожежею… Як навмисно недоречно зателефонував Толян і веселим, збудженим голосом повідомив:

– Чувак, все йде за планом… Об’єкти знайдено. Нічогенькі кобилки, головне – прості, без викрутасів… Бухло і все інше купимо по ходу дєйствія… О котрій за ними заїдемо? Зависнемо, братан, по повній програмі!!!

Дзвінок спрацював як вогнегасник. Рудік вже не вагався.

– Слухай, Толян… Тут несподівана зміна декорацій… Форс-мажор, так би мовити… Не знаю що, але щось у родаків не склалося і увечері будуть вдома… Що?! Що означає – кидняк? Ти оборзів, бачу… Здається, я цілком зрозуміло пояснив – відбій…

– Я знала, що ти не відмовиш, – Юля вдячно чмокнула Рудіка в щічку й пурхнула поверхом вище. – Старенька напрочуд спокійна вночі… Я дам їй снодійного, спатиме до самого ранку.

Рудік сидів у старенькому плетеному фотелі й не відводив очей від старої сплячої баби, котру нещодавно ледь не отруїв угарним димом… Рудік думав про те, що він має бути вдячний цій хворій бабі за її склероз, астму та всі існуючі болячки, бо інакше ніколи не зустрів би у своєму нікчемному житті таку дівчину, як Юля… Рудік дивувався сам собі, адже наразі його зовсім не займали ані Юлині сідниці, обтягнуті джинсами, ані третій розмір, який він, Рудік, встиг потай відмітити… Йому, Рудіку, хотілося знати про неї, Юлю, щось набагато більше, ніж наразі знав, а запитати не було кого… Баба й справді спокійно спала, наче немовля, котре вицідило порцію молочної суміші… Вранці прийде змінниця, однак незручно допитуватись про Юлю