Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

а я, як годиться, стою ззаду на приступці. Побачив губернатор на вулиці якогось обірванця, котрий вигукував, що він віденський німець без роботи, і запросив його до карети. «Навіщо ви це зробили?» — спитала вражена графиня. «Це у Відні він мусив жебракувати, — відказав губернатор, — а у мене стане крайс–гауптманом». Або таке. Якось у столиці моя пані сказала самому цісареві, який хвалився, що його столиця пошляхетнішала: «Це сталося після того, найясніший пане, коли ви відправили всіх злодіїв на урядників до Галичини». Словом, за роки лакейства я багато взяв рецептів — як мені жити після заупокійної меси по графині… Ти лише подумай: родовід і титул індійського князя я купив у львівського адвоката на Сикстуській!.. Але тебе напевно цікавить, як я попався на справжній політиці. Що ж, з охотою розповім, та ось що: ми — князі, графи, барони — суворо дотримуємося етикету: перед незнайомим не розкривайся. Я ж про тебе нічого не знаю.

Розповідь Сухоровського була дуже скупою, та багатий на уяву Бальзамін, видно, домислив собі повну картину життя Міхала, бо заохав, співчутливо захитав головою, коли той замовк.

— О–хо–хо!.. Ти, Міхале, сидиш собі в одиночній камері, роздумуєш над долею світу і над своєю, певне, теж; ти зневірився, заспокоївся, а твої побратими з корпусів генералів Дверницького й Колишка, з якими ти пройшов крізь гарматний дим, не здалися, вони зразу кинули гасло «Walka nie jest skonczona!»[60] i за неї, за ту боротьбу, пішли на жертви духа й тіла, не шкодуючи ні часу, ні сну, ані здоров'я!.. Як тобі не соромно! Ти тільки–но розповів, що вас вітали жінки біля міського арсеналу і ти ганебно втік! Це дуже просто й легко — заховатися в сутеринах на Клепарові, а ось витримати фасон борців за незалежність набагато важче. Скільки тостів треба вислухати, а скільки виголосити, скільки ночей недоспати або й не спати зовсім, скільки почути жіночих освідчень, а потім не осоромитись перед ними — на все це потрібен героїзм і перш за все здоров'я… То був тільки початок вшанування польського лицарства — там, біля арсеналу. З дозволу губернатора Лобковіца почалися бали на честь повстанців по всіх рестораціях, касино і льокалях, і це треба було витримати! Однак і винагороду мали… Ти лише уяви собі, Міхале, себе із своєю поставою серед тієї дрібноти! Ex, маестро, маестро, не скористав з такої нагоди… Ведеш у мазурці ладну з глибоким декольте панянку, а перса сніжно–білі, а круглі плечики оголені, ца–ца–ца… а клавікорди, фаготи, скрипки, арфи грають! А ти високий, мов фаєрманська драбина, конфедератка з орлом, ремені на камзолі навхрест, вузькі штани аж риплять на твоїх міцних стегнах, а навпроти тебе так близько, що чуєш шелест нижньої білизни, панночка з відкинутою назад чарівною голівкою, важка зачіска ще дужче ту голівоньку відтягує, лебедина шия — для поцілунку, млосні очі виливають на тебе ціле Пелчинське озеро захоплення, бо ти герой, і шепіт, шепіт: «Пане Міхале, ви… ви самі під розривами гранат, крізь свист куль, крізь дим попереду свого плутонга, ах, ах…» — «Що ви, люба панночко, це так звично для жовніра!» І вона мліє, чуєш, мліє — така струнка, повногруда, тугозада, — хилиться, хилиться до тебе, і ти відчуваєш дотик її персів, вгнутість лона, вона, добродію, умліває зовсім, ти береш її за стан рукою або й на руки і ведеш чи несеш до окремої кімнатки, ті окремі кімнатки є по всіх рестораціях, касино і льокалях — Львів уміє бавитися! — кладеш на софу і питаєш: «Може, води?» А вона шепоче крізь розтулені вологі губи: «Не треба, не треба, герою…» її зів'яла рука раптом міцніє, вона обнімає тебе нею за шию, потім простягає другу, в пристрасті поривається до твоїх губ, вгризається, а потім опускається й говорить у знемозі: «О герою, для вас мені нічого не жаль…»

— Та замовкни ти, хтива саламандро! — аж завив зголоднілий Сухоровський. — І де то в тобі, карапузе, стільки погані вміщається?

— Прошу мене не ображати, — відкопилив губи Бальзамін. — Я не винен, що не маю, як ти, zwei Meter funfzig…[61]

Проте умить перемінив тему.

— Я на те все добре надивився, колего, бо ж був князем, мої слуги носили мене в портшезі по всіх балах, і всюди мене приймали з почестями. Правда, одного разу я промахнувся: мені не слід було їхати у Любінь на бал до пана Яблоновського, якому я заборгував слона… Там чинився справжній содом. З'їхалася туди тьма офіцерів і стільки ж панянок і замужніх дам без чоловіків. Спочатку трапезували: драглі, лососі, осетри, щука, білуга з шафраном, зрази: у філіжанках — чорна, мов смола, кава, у пляшках — мальвазія, бургундське, мед–дубняк… А потім — кротохвілі[62]: карти, варцаба, фрашки. Далі — мазурка, полонез, гавот, і знову — пиятика, але вже з тостами за незалежність, довгими і частими, і всі навстоячки… Один граф навіть сказав до слуги: «Забери крісло, воно мені нині вже не буде потрібне».

І нарешті — по покоях. Блудне світло спиртових ламп; ліжка, тапчани, софи покриті червоним адамашком, підлоги — перськими килимами, і всі п'яні й не усамітнені, по кілька пар у кімнаті… На ліжках, тапчанах, софах і на підлозі — притишені шепоти, стони, любострасні зойки… ах, не буду, не буду. І знаєш, серед того бедламу, покоту, смороду бачу — ходить у білому якась мара, переступає через трупи, пардон, через п'яні тіла і щось шепоче. Я сиджу в куті у кріслі і прислухаюся — молиться, молоде дівча своїми словами молиться за Польщу. І враз падає на коліна перед образом Богоматері й кричить, заглушуючи храп, цмакання й вовтузення: «Матко Боска, дай нам мужа, врятуй Польщу від цієї худоби!» Хто вона була, не знаю, але я відчув себе худобиною, хоч випив небагато, мої ступні ствердли, помацав — замість штиблет у мене ратиці, я схопив себе за голову, щоб намацати роги, та ба — рогів не