В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
Якоїсь миті він гостро відчув, як ці слаборозвинуті примітивні істоти, що метушаться навколо, заважають йому дихати, відгороджують від нього небо, з якого він тепер щосили висмоктував кожен свій подих. Схопивши Анну під руки, він потягнув її геть звідси, туди, де натовпи оскаженілих від святкування людей розріджувалися в пітьмі мовчазного парку, де танули в імлі осиротілі зимові дерева й кущі, де в’їдався в повітря й легені вогкий жовтавий туман. Жінка, не сперечаючись, майже бігла слідом за ним — вони спотикалися об биті пляшки та інше святкове сміття, ковзали у розкислих від бруду і снігу калюжах, затуляли обличчя від спалахів численних феєрверків, скрикували від несподіваних сутичок з рухливою пітьмою навколо них, але вперто тікали від цього хаосу, що ніби раптом ожив і вихлюпнувся у світ з велетенського саркофагу, де спочивав багато мільйонів років.
Затягнувши Анну в паркові хащі, він нарешті зупинився, важко переводячи подих. Не зважаючи на кілька ледь живих тіл, що, погойдуючись, відливали надлишки рідини зі своїх організмів під деревами довкола них, він різким рухом розстібнув пальто на Анні й запустив долоні під її тоненьку кофточку, із пекучою насолодою відчуваючи тепло її оксамитової шкіри. Анна дихала важко і глибоко, і з кожним його доторком її віддих ставав дедалі шаленішим. Не тямлячи себе, вона почала звільняти його від куртки, прагнучи також насолодитися його тілом. Вона вкривала його палкими поцілунками і шепотіла якісь нерозбірливі слова, а він намагався швидше дістатися до її сокровенного жіночого єства.
Цієї миті вони почули поруч якесь небезпечне шарудіння і чийсь низький голос:
«Опа-ча! А що це ви тут робите?!», — від несподіванки Анна скрикнула і відсахнулася, а він за кілька кроків перед собою побачив кремезного чолов’ягу, що хитався, тримаючись за дерево, і відсьорбував горілку прямо з пляшки.
Раптом він рішуче ступив до чоловіка і владно поклав йому руку на плече. Від несподіванки той випустив з рук пляшку і вона з болісним бульканням впала на землю. Він кілька секунд дивився прямо в очі нахабному волоцюзі, допоки той не прошепотів:
«Вибач мені, я просто не впізнав тебе! Я не хотів вам завадити, заради Бога! Пробач мені, якщо зможеш!»
«Іди звідси...», — він легко штовхнув чоловіка в плече, і той, прихиляючись до землі, рушив геть, наче побитий собака. А він так і стояв, напружено дивлячись у пітьму, поки до нього не підійшла Анна.
«Що ти йому сказав?»
«Нічого. Він просто впізнав мене... Не дивуйся, тепер всі будуть поступово впізнавати мене», — він обернувся до жінки і вперше за весь цей час посміхнувся. Якраз цієї миті місто вибухнуло тисячами вогнів — настав Новий Рік...
Прокинувшись у ліжку з Анною, він з надією поглянув у вікно, за яким неохоче займався блідий новорічний ранок. Обережно вислизнувши з-під неприємно колючої ковдри, він якомога тихіше зібрав з підлоги свої розкидані речі і вийшов у темний коридор. Намагаючись не шуміти, він нашвидкуруч одягнувся, намацав на підлозі свої чоботи і відчинив вхідні двері. Він взувся вже на сходах біля ліфту, який чомусь не працював, спустився на перший поверх і вийшов у засніжений ранок. Він погано знав цей віддалений спальний район, куди вночі потягла його Анна, відмовившись їхати до нього. Судячи з дзвінкої тиші, що придавила до землі цю частину міста, дістатися о цій порі до центру буде вельми проблематично. Не сподіваючись дочекатися бодай якогось транспорту, він поплівся вздовж проїжджої частини, роздратовано шукаючи по всіх кишенях цигарки. Він навіть не помітив, як до нього під’їхала і пригальмувала лискуча чорна машина. Передні дверцята відчинилися і до нього, припадаючи на вільне сидіння, звернувся невідомий чоловік в окулярах і з довгими чорними вусами:
«Вітаю! Все місто спить після бурхливої ночі, а ви вже кудись прямуєте! Ще й самі! Сідайте, я вас підкину, куди вам треба!»
«Здається, ми не знайомі...», — тихо пробурмотів він.
«Так, моє ім’я навряд чи вам відоме. А ось я вас знаю. Та й чому ви здивовані? Вас усі знають і шанують. Дякувати Богу, що ви повернулися!»
«Ось воно що!», — зірвалося з його вуст і він раптом згадав усе, що відбулося з ним учора... і тепер уже минулого року.
Подумавши секунду, він вмостився на передньому сидінні лискучого авто і назвав свою адресу. Господар машини помітивши, що його пасажир продовжує нервово шукати цигарки, і простягнув йому коробку дорогих кубинських сигар, довгих та міцних, та золоту запальничку. Заглибившись у свої думки, попихкуючи запашним сигарним тютюном, він аж здригнувся, знову почувши голос свого попутника:
«Знаєте, якщо підвозиш таку відому людину, неможливо втриматися від питань, що так і крутяться на язику. Тим більше, коли вдома розповім своїй дочці, що підвозив вас, вона мені ніколи не пробачить, якщо не спитаю у вас дещо».
«Гаразд, питайте», — він похмуро поглянув на водія і знову затягся сигарою.
«Тоді розкажіть, будь ласка, як ваша група потрапила у спільний концертний тур з «Зайцями» — це, до речі, найулюбленіша група моєї дочки... Ну, і ваша група, звісно, теж її улюблена», — вчасно додав власник лискучої машини.
«А, із цими? Все було дуже просто. Мені якось зателефонував один знайомий
