Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
На вулиці він озирнувся на вивіску: «На всяк смак». Добра принада, нічого не скажеш. Та чи правда, що в них кухар негр? На якусь мить, коли віконце до кухні відчинилось, йому здалося, ніби там майнуло щось чорне. А може, то хтось просто замастився коло плити?
Частина друга
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ
І я урочисто заявляю, що не мав ані найменшого наміру знеславити чи обмовити кого-будь, бо хоч усе тут достеменно списано з Книги Природи і навряд чи знайдеться бодай один персонаж або ж подія, що їх не взято з моїх власних спостережень та досвіду, я найретельніше подбав про те, аби затемнити виведені образи всілякими обставинами, прикметами та барвами; отже, годі й сподіватися розпізнати їх з якою-будь певністю; а коли б таке й трапилося, то хіба тільки там, де змальована вада настільки незначна, що є лише химерою, над якою і сама зображена особа може посміятися разом з усіма.
Генрі Філдінг
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Скріпс О'Нейл почав шукати роботу. Атож, йому таки не завадить попрацювати своїми руками. Він пішов від закусочної назад повз перукарню Маккарті. До перукарні він не зайшов. Вигляд вона мала такий самий принадний, як раніш, але Скріпсові не терпілося знайти роботу. Він повернув за ріг перукарні й опинився на головній вулиці Петоскі. То була гарна широка вулиця, обабіч якої стояли кам'яні будинки. Вона привела Скріпса до тієї частини містечка, де була помпова фабрика. Біля входу він нерішуче спинився. А чи це таки помпова фабрика? Щоправда, робітники раз по раз виносили звідти помпи й ставили їх на сніг, а тоді поливали водою, щоб вони вкрилися крижаною кіркою, яка захищатиме їх від зимової негоди не гірше, ніж будь-яка фарба. Але чи справді це помпи? А може, все це облуда. Ті помпові ділки — хитрі бестії.
— Слухайте! — гукнув Скріпс до одного з робітників, що поливав водою новеньку, щойно винесену помпу, яка стояла на снігу, немов протестуючи проти такого поводження. — Це помпи?
— З часом будуть помпи, — сказав робітник.
Скріпс упевнився, що це таки помпова фабрика. Отже, ніхто його не морочив. Він підійшов до дверей. На них була табличка:
ВХІД ЗАБОРОНЕНО! ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ВАС!
«А мене воно стосується?» — подумав Скріпс. Тоді постукав у двері і зайшов.
— Я хотів би поговорити з управителем, — мовив він, стоячи в півсутіні при вході.
Повз нього сновигали робітники з новими, ще не обробленими помпами на плечах. Вони щось мугикали собі під ніс. Важелі помп уперто смикалися в мовчазному протесті. На деяких помпах важелів не було. «Зрештою їм, мабуть, пощастило», — подумав Скріпс. До нього підійшов невисокий на зріст чоловік — міцно збитий, присадкуватий, з широкими плечима й похмурим обличчям.
— Ви хотіли бачити управителя?
— Так, сер.
— Я тут десятник. Моє слово — закон.
— А наймати й звільняти теж маєте право? — запитав Скріпс.
— Вільно можу й те, і те, — відказав десятник.
— Я хочу дістати роботу.
— Досвід маєте?
— У помповому ділі — ні.
— Гаразд, — сказав десятник. — Будете працювати відрядно. Гей, Йогі! — гукнув він одного з робітників, що стояв і дивився у вікно. — Покажи цьому новобранцеві, де йому приткнутись і як не заплутатися в цих нетрях.
Десятник пильно оглянув Скріпса з голови до ніг.
— Я австралієць, — мовив він. — Сподіваюся, вам сподобається наше ремесло. — І пішов собі.
Робітник, якого звали Йогі Джонсон, одійшов од вікна.
— Будьмо знайомі,— сказав він.
То був кремезний, гарної будови чоловік. Людей такого типу можна зустріти майже всюди. Він мав вигляд неабиякого бувальця.
— Ваш десятник — перший австралієць, якого мені трапилось побачити, — озвався Скріпс.
— Та ніякий він не австралієць, — сказав Йогі.— Просто під час війни служив разом з австралійцями, то й досі забути не може.
— А ви були на війні? — запитав Скріпс.
— Так, — відповів Йогі Джонсон. — Я пішов перший із Каділлака.
— Певно, маєте що згадати.
— То була для мене добра наука, — підтвердив Йогі.— Ходімо, покажу вам наше господарство.
Він повів Скріпса по всій помповій фабриці. У фабричному приміщенні було похмуро, але тепло. Голі до пояса робітники величезними кліщами знімали з конвейєра помпи, відкидали непридатні, а справні ставили на другий конвейєр, що віз їх в охолоджувальну камеру. Інші робітники, здебільшого індіанці, весь одяг яких складався з шматини, обгорнутої навколо стегон, розбивали непридатні помпи молотами й зубилами, а потім переливали їх на сокири, ресори до фургонів, повзуни, форми для відливки куль — різноманітні побічні вироби великої фабрики. Як зауважив Йогі, тут нічого не пропадало марно. Декілька хлопців індіанців сиділи навпочіпки в кутку осторонь великого горна й, мугикаючи собі під ніс якусь стародавню племінну мелодію, робили з дрібних відходів литва леза до безпечних бритов.
— Вони працюють голі,— сказав Йогі,— а коли виходять звідси, їх обшукують. Часом вони примудряються сховати леза, щоб винести їх і продати.
— Певно, то чималий збиток для фабрики, — озвався Скріпс.
— Та ні,— відповів Йогі.— Доглядачі майже все відбирають.
В окремому приміщенні нагорі працювало двоє дідів. Йогі відчинив двері. Один старий зиркнув з-над окулярів у залізній оправі й насупився.
— Ви зробили протяг, — мовив він.
— Зачиніть двері,— невдоволено обізвався другий дідок тонким старечим голосом.
— Це наші майстри ручної роботи, — пояснив Йогі.— Вони роблять усі ті помпи, що йдуть на великі міжнародні конкурси. Може, пам'ятаєте наш «Незрівнянний водосмок», що здобув першість на помповому ярмарку в Італії, коли там убили Френкі Доусона?
— Я читав про це в газетах, — відказав Скріпс.
— Так от, того «Незрівнянного» зробив містер Борроу — онде він у кутку, — зробив сам, власними руками, — сказав Йогі.
— Просто виточив із сталі оцим різцем. — Містер Борроу підняв схожий на бритву ніж з коротким лезом. — Та робота забрала в мене півтора року.
«Незрівнянний водосмок» була добряча помпа, — обізвався дідок з тонким голосом. — Та тепер ми майструємо таку, що дасть фори будь-якій закордонній. Правда ж, Генрі?
— Це містер Шоу, — пояснив Йогі півголосом. — Чи не найкращий з усіх нинішніх помпових майстрів.
— Ви, хлопці, йшли б собі й не заважали нам працювати, — сказав містер Борроу. Він невпинно щось виточував, і його ослаблі старечі руки за кожним рухом ледь помітно тремтіли.
— Та нехай подивляться, —
