Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

його останні хвилини, можливо, після смерті і справді все закінчується, але водночас ми ніяк не можемо бути певні, що принаймні протягом кількох годин пам’ять про пережиті страждання живе в тілі, яке ми називаємо мертвим, і зникає лише тоді, коли воно остаточно розкладається й зогниває. З ніжністю та обережністю, на які вона ніколи б не наважилася тоді, коли Йосип був живий, Марія спробувала вирівняти жахливі переломи його ніг, бо коли його знімали з хреста, туніка в нього трохи задерлася, й вивернуті та переламані ноги робили його тепер схожим на зламану ляльку. Ісус не доторкався до батька, він лише допоміг матері обсмикнути вниз його туніку, та все одно гомілки мертвого залишилися відкритими, а, мабуть, саме вони з особливою гостротою дають нам уявлення про те, яким тендітним і вразливим є людське тіло. Через те, що гомілки роздроблені, ступні вивернулися й відкрили рани на п’ятах, куди на запах крові злетілися рої мух. Сандалії Йосипа спали з ніг і тепер лежали під стовбуром великого дерева, на якому він нещодавно висів, як його останній плід. Зношені, покриті пилюкою, вони б так і залишилися там лежати, всіма забуті, якби Ісус їх не підібрав, він зробив це бездумно, ніби одержав такий наказ, простяг руку, чого Марія навіть не помітила, підібрав їх і сунув собі за пояс, наче символічну спадщину, що належала йому як першонародженому синові, бо чимало важливого в житті починається саме з таких дрібничок, тому ще й сьогодні кажуть: У черевиках свого батька і я чоловік.

Стоячи віддалік, римські легіонери пильно спостерігали за всім, що відбувалося, готові негайно втрутитися, якби натовп виявив ворожі наміри або пролунали заклики до бунту серед тих, котрі, плачучи та гірко стогнучи, з’юрмилися навколо страчених. Але настрій у людей не був войовничим, чи вони принаймні поки що не виявляли своєї ворожості, лише проказували заупокійні молитви, переходячи від одного з розп’ятих до іншого, й ось уже понад дві години над кожним із мерців лунали слова молитов і роздирався одяг, ліворуч від тіла, якщо оплакували родича, праворуч — якщо ні, й у тихому надвечірньому повітрі лунали голоси, що промовляли наспівуючи: Господи, навіщо Тобі людина, хіба вартий син людський того, щоб Ти ним цікавився, адже його життя скороминуще, мов подмух вітру, його дні минають, мов швидкоплинні тіні, чого варта людина, яка живе й не думає про смерть, людина, яку не турбує безсмертя її душі, народжена від жінки людина, якій даровано так мало днів і так багато тривог, вона виростає, мов квітка, і, як квітка, падає під серпом, ковзає, наче тінь, і ніколи не залишається на місці, чи ж заслуговує людина на те, щоб Ти про неї думав, і чи вартий син людський Твоєї уваги. А після того як хор визнав цілковиту нікчемність людини перед Богом, проголошену такими глибокими голосами, що здавалися радше голосами людської совісті, аніж тими голосами, що призначені для промовляння слів, він зазвучав несподівано радісно й урочисто, проголошуючи перед лицем того самого Бога велич людини: Але згадай також, що хоч Ти й зробив людину набагато меншою супроти янголів, проте увінчав її честю та славою. Коли жалобна процесія підійшла до Йосипа, якого тут ніхто не знав, а ще тому, що він був останнім із сорока страчених, заупокійні співи не тривали так довго, а проте тесля зміг забрати із собою на той світ усе, без чого він там не міг обійтися, а поспіх пояснювався насамперед тим, що Закон не дозволяє, аби страчені на хресті залишилися непохованими до наступного ранку, а сонце вже докотилося до самого обрію, й наближалися сутінки. З огляду на свою молодість Ісус не мусив рвати на собі одяг, від нього не вимагалося, щоб він виражав свою жалобу в такий спосіб, але його тонкий і тремтячий голос здіймався над голосами інших, коли він співав славослів’я Господові: Будь благословен, Господи, Боже наш, царю небесний, що в праведності тебе створив, що в праведності дозволив тобі прожити своє життя, що в праведності давав тобі їсти й пити, що в праведності допоміг тобі пізнати світ, що в праведності тебе забере на небо, будь благословен, Господи, що воскрешаєш мертвих. Лежачи на землі, Йосип, якщо він досі відчуває біль від угороджених йому в тіло цвяхів, певно, спроможний також почути й ці слова, і він знатиме, як багато означала праведність Бога в його житті, тепер, коли ані від цієї праведності, ані від самого життя йому вже немає чого сподіватися. Коли молитви були проказані, залишалося поховати мертвих, проте з огляду на велику кількість мерців і наближення ночі не було найменшої змоги надати кожному з них своє окреме місце, вирити окрему могилу, яку можна було б накрити обтесаним каменем, а тіло загорнути в поховальний саван. Тому вирішили просто викопати довгу яму і скласти туди мерців, так робилося не вперше й не востаннє, тіла вкинули до ями в тому самому одязі, в якому їх розп’яли, Ісус також одержав лопату й сумлінно трудився поруч із дорослими чоловіками, він виконував вирок долі, мудрішої за людей, він ховав свого батька, аби справдилося пророцтво: Син людський поховає людину, але сам залишиться непохований. Нехай ці слова, такі загадкові на перший погляд, не схиляють нас до метафізичних роздумів, бо їхній смисл надзвичайно простий і очевидний, вони хочуть лише сказати, що останню людину, позаяк вона буде останнім створінням на землі, не буде кому поховати. Але це аж ніяк не стосується хлопця, який сьогодні ховає батька, адже на ньому не закінчується світ, ще тисячі й тисячі років люди народжуватимуться й помиратимуть, і якщо правду каже прислів’я, що людина людині вовк, то ми не маємо жодних підстав сумніватися, що людина людині завжди викопає могилу.

Сонце вже заховалося по той бік гори. Великі чорні хмари стали купчитися над долиною річки Йордан, повільно сунучи на захід, ніби притягувані останнім світлом дня, яке фарбувало їхні вершини в червоний колір. Повітря несподівано посвіжіло, й вельми ймовірно, що вночі випаде дощ, хоч для цього сезону дощі не властиві. Римські легіонери вже пішли, прагнучи ще завидна дістатися до свого табору, розташованого поблизу, й куди, певно, вже повернулися їхні товариші, що ходили на розвідку в Назарет, саме такою узгодженістю дій і відрізняється сучасна організована армія від, скажімо, бунтівного війська Юди Галілеянина, й результат такої організованості ми бачимо на власні очі, тридцять дев’ятеро страчених на хресті повстанців, а з ними й