Шум і лють - Вільям Фолкнер

відчутна вода, дух її долинає. Коли навесні зацвітала жимолость, то в дощ її запах проникав скрізь. За іншої погоди не так, але хай-но задощить і почне смеркати, як та духмяність і починає текти до оселі. Чи то дощ ішов частіше смерком, чи то в світлі сутінковому є щось таке, але пахтіло найдужче саме в сутінках. Так, бувало, розпахтиться, що лежиш у ліжку й повторюєш подумки: коли ж цей запах та перепахтить? Ну коли ж! (Із трамвайних дверей дихнуло водою, дме потужно й вільго.) Повторюєш-повторюєш та й заснеш, бувало, а потім так воно все перемішалося з жимолостю, аж признакою стало ночі й тривоги. Лежу, і здається: ані сплю, ані пильную, а тільки вдивляюся в довгий коридор сірого смеркання, і в глибині його все стале зробилося тінявим-парадоксальним, і все, що я робив, обернулося тінями, і все, що я почував, перестраждав, — то лиш тіні, що вбралися у видимі обриси, дивоглядні, переплутані, й глузує воно недоладно, й само себе позбавляє всякої значущості. Лежиш і гадаєш: я був — я не був — не був хто — був не хто…

Крізь сутінь чую дух річкових колін, і вже й останній відбляск мирно-простерто зліг на плеса, мов на скалки розбитого дзеркала, а за ними в блідому чистому повітрі вже замерехтіли вогні, ледь тремтячи віддаленими метеликами. Бенджамін, «син правиці». Як він, бувало, засиджувався перед отим дзеркалом. Незрадливий притулок, де суперечності зм’якшено, стишено, згладжено. Бенджамін, дитя старості моєї, заручник, утримуваний в Єгипті. О Бенджаміне. Ділсі каже, це тому, що мати для нього занадто вже горда. Раптовими гострими струминками вдираються вони ось так у життя господарів, на мить беручи білий факт у чорне кільце незаперечної правди, мов під мікроскоп, а всю решту часу вони — лиш голоси, сміх, безпричинний, як на твій погляд, і сльози, теж без причин. Похорон для них — лиш привід побитися об заклад, скільки душ піде за труною: чіт чи лишка? Якось-то у Мемфісі цілий бордель їх вискочив голяка на вулицю в релігійному екстазі. Утихомирили, аж як пішли по три полісмени на кожного. Отак воно, Ісусе. Отак, Ісусе благий, чоловіче добрий.

Трамвай зупинився. Я висів з нього, привертаючи своїм підбитим оком загальну увагу. Підійшов міський трамвай — повнісінький. Я зупинився на задньому майданчику.

— Попереду є вільні місця, — сказав кондуктор. Я глянув туди. З лівого боку все зайнято.

— Мені недалеко, — сказав я. — Постою тут.

Ось переїхали річку. Мостом, що високим і забарним вигином увігнався в простір, поміж тиші й ніщоти, де в ясному повітрі тремтять, повторюються вогні — жовті, червоні та зелені.

— Та пройдіть наперед і сядьте, — умовляє мене кондуктор.

— А мені скоро сходити, — кажу. — За два квартали.

Я зійшов, не доїхавши до пошти. Втім, усі вони о цій порі вже десь позасідали, й тут я знову почув свій годинник і почав дослухатися, чи не продзиґарять на вежі, торкнув крізь піджак лист Шрівові, й по руці мені попливли рвані тіні від в’язів. Коли вже підходив до гуртожитку, й справді розпочався бій дзиґарів на вежі та й, розходячись, мов кола по воді, перегнали мене, полинули далі, видзвонюючи чверть — а чого? Ну, то хай так і буде. Чверть чогось там.

Наші вікна темні. В холі нікого. Заходив я, тримаючись лівого боку, але там порожньо — тільки сходи, вигинаючись угору, заглиблюються в тіні, у відлунки кроків сумних поколінь, і ноги мої будять, підіймають ці відлунки, мов пил, а вони знову осідають легким порохом.

Іще й не ввімкнувши світла, я вгледів листа на столі, притуленого до книжки, аби зразу побачив. Але ж Споуд казав, що вони ще десь поїдуть і повернуться пізно, а місіс Бленд не обійдеться без третього кавалера — Шріва. До того ж я б його побачив, а наступного трамвая йому чекати ще цілу годину, адже це вже по шостій вечора. Я вийняв годинника й послухав, як він вицокує собі, не здогадуючись, що навіть збрехати йому тепер неспромога. Тоді поклав його на стіл циферблатом догори, узяв листа місіс Бленд, розірвав надвоє й викинув у сміттєвий кошик, потім скинув піджака, камізель, комірця, краватку й сорочку. Краватка теж заплямована, але чорнюкові підійде. Скаже, либонь, що цю краватку Христос носив, тому й забризкана кров’ю. Гас я знайшов у Шрівовій кімнаті, розстелив камізель на столі, щоб гладенько лежала, й відкоркував каністру.

перше авто в місті дівчина Дівчина дух гасу ось чого терпіти не міг Джейсон від нього йому зле ставало а тоді ще лихіший робився бо ж якась там дівчина Дівчина у нього ж сестри немає але Бенджамін Бенджамін дитя моєї згорьованої коли б тільки мав я матір аби міг сказати Мамо Мамо На це діло пішло чимало гасу, а потім годі мені було вже втямити, що ж воно там: пляма чи просто гас. Від нього знову защеміла ранка на пальці, тож коли я пішов умиватись, повісивши спершу камізель на спинку стільця, я притягнув нижче електричного шнура, щоб лампочка сушила пляму. Вимив обличчя та руки, але й крізь мило чути гострий дух, від якого ледь вужчають ніздрі. Тоді відкрив маленьку валізу, дістав сорочку, комірця й краватку, а ті, закривавлені, уклав туди, закрив валізку й надягнув, що дістав. Коли причісувався, пробило половину. Але часу я ж маю щонайменше до за чверть, ото хіба що як на летючій пітьмі він тільки своє власне обличчя бачить а зламаного пера немає хіба що їх дві в такому капелюшку але не одного ж вечора дві отакі їхатимуть трамваєм до Бостона тоді моє обличчя його обличчя на мить крізь брязкіт коли з пітьми двоє вікон освітлених вікна в брязкоті закляклім що геть лине зникло його обличчя тільки своє бачу бачив а чи бачив не попрощавшись дашок без пакета й порожня дорога в темряві міст вигнутий у тишу пітьму сон вода лагідна й бистра не попрощавшись

Я вимкнув світло, пішов у свою спальню від гасу, але все ще чую запах. Стою біля вікна, а фіранки колихаються звільна, з пітьми торкають мені обличчя, от мов хто дихає уві сні, й повільним видихом опадають знову назад, у пітьму, лишаючи по собі доторк. Коли вони пішли нагору мама відкинулася в кріслі тулячи до уст накамфорену хустину. Батько й не зворухнувся так і лишився сидіти біля неї тримаючи її за руку а те ревище мов молотками пробивається навсібіч от ніби йому ніяк