Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

– Усе це пояснюється, – мовив дядько Тобі, – зміною наших ідей.

Батько, який, подібно до всякого філософа, відчував свербіж міркувати про все, що трапляється, а також давати всьому пояснення, – чекав для себе найбільшого задоволення від бесіди на тему про зміну ідей, ніскільки не побоюючись, що вона буде вихоплена у нього з рук дядьком Тобі, який (чесна душа!) зазвичай усе сприймав так, як воно відбувалось, – і менше за все на світі утрудняв свої мізки плутаними думками. – Ідеї часу та простору – або як ми доходимо до цих ідей – або з якого матеріалу вони утворені – чи народяться вони з нами – чи ми їх потім уже підбираємо по дорозі – ще в спідничці – чи коли вже наділи штани – разом із тисячею інших досліджень і сперечань про нескінченність, передбачення, свободу та необхідність і так далі, на безнадійних і недоступних теоріях яких звихнулось і загинуло вже стільки розумних голів, – ніколи не завдавали анінайменшої шкоди голові дядька Тобі; батько мій це знав – і був украй уражений і роздосадуваний несподіваним вирішенням питання моїм дядьком.

– А чи розумієте ви теорію цієї справи? – запитав батько.

– Ні крапельки, – відповів дядько.

– Але є ж у вас якісь ідеї відносно того, що ви говорите? – сказав батько.

– Не більше, ніж у мого коня, – відповів дядько Тобі.

– Боже милостивий! – вигукнув батько, звівши очі до неба і сплеснувши руками, – в твоєму простодушному неуцтві стільки гідності, брате Тобі, – що прямо шкода замінювати його знанням. – Але я тобі розповім. —

– Щоб правильно зрозуміти, що таке час, без чого для нас назавжди залишиться незбагненною нескінченність, оскільки одне становить частину іншого, – ми маємо сісти й уважно розглянути, яка наша ідея тривалості, щоб до пуття утямити собі, як ми до неї дійшли. – Кому і навіщо це треба? – запитав дядько Тобі. – Адже якщо ви спрямуєте погляд усередину, на вашу душу, – вів далі батько, – і спостерігатимете уважно, то ви помітите, братику, що коли ми з вами розмовляємо, роздумуємо і смалимо люльки або коли ми послідовно сприймаємо ідеї в нашій душі, ми знаємо, що ми існуємо, і таким чином існування або безперервність існування нас самих або чого-небудь іншого, співвимірні з послідовністю яких-небудь ідей у нашій душі, ми вважаємо нашою власною тривалістю або тривалістю чого-небудь іншого, що співіснує з нашим мисленням, – – і таким чином, відповідно до цієї передумови [156] – Ви мене зовсім збили з пантелику, – вигукнув дядько Тобі.

– Це пояснюється тим, – заперечив мій батько, – що при наших обчисленнях часу ми так звикли до хвилин, годин, тижнів і місяців – а при рахунку годин (провалитися б усім годинникам у нашому королівстві) так звикли вимірювати для себе і для наших домашніх різні їх частини – що надалі зміна наших ідей навряд чи матиме для нас яке-небудь значення або приносити нам яку-небудь користь.

– Проте, спостерігаємо ми це чи ні, – вів далі батько, – в голові кожної здорової людини відбувається регулярна зміна тих або інших ідей, які йдуть низкою одна за одною, точнісінько як… – Артилерійський обоз? – сказав дядько Тобі. – Як низка маячні! – вів далі батько, – які змінюють одна одну в наших умах і йдуть одна за одною на певних відстанях, зовсім як зображення на внутрішній стороні ліхтаря, що обертається від тепла свічки. – А в мене, – мовив дядько Тобі, – вони, дійсно, більше схожі на вертушку, що приводиться в рух димом із вогнища. – У такому разі, братику Тобі, – відповів батько, – мені нічого більше сказати вам з цієї теми.

Розділ XІX

– Який вдалий збіг обставин пропав марно! – Батько мій на рідкість в ударі давати філософські пояснення – готовий енергійно переслідувати будь-яке метафізичне положення до самих сфер, де його враз закутують хмари і густий морок; – Дядько Тобі у відмінному настрої його слухати; – голова у нього як димова вертушка: – димар не прочищений, і думки в нім крутяться та крутяться, суціль закоптілі й зачорнені сажею! – Присягаюся надгробним каменем Лукіана[157] – якщо він існує – а якщо ні, так його прахом! Присягаюся прахом мого дорогого Рабле і ще дорожчого Сервантеса! – розмова мого батька і дядька Тобі про час і вічність – була такою, що тільки пальчики облизати! і батько мій, що зопалу її обірвав, викрав із онтологічної скарбниці таку коштовність, яку, ймовірно, не здатні туди повернути ніякий збіг сприятливих випадковостей і ніяке зібрання великих людей.

Розділ XX

Хоча батько мій наполегливо не бажав продовжувати почату розмову – а все не міг викинути з голови димову вертушку дядька Тобі; – спершу він, щоправда, відчув себе зачепленим, – проте порівняння це містило в собі щось, що підбурювало його фантазію; ось чому, спершись ліктем на стіл і схиливши на долоню правий бік голови, – він пильно подивився на вогонь – і почав подумки розмовляти і філософствувати з приводу цієї вертушки. Але життєві його духи настільки стомлені були важкою роботою дослідження нових сфер і безперервними зусиллями осмислити різноманітні теми, що йшли одна за одною в їх розмові, – що образ димової вертушки незабаром завертів усі його думки, перевернувши їх догори ногами, – і він заснув перш, ніж усвідомив, що з ним робиться.

Що ж до дядька Тобі, то не встигла його димова вертушка зробити десяток обертів, як він теж заснув. – Залишимо ж їх у спокої! – Лікар Слоп змагається нагорі з повитухою і моєю матір’ю. – Трім зайнятий перетворенням пари старих ботфортів на дві мортири, які майбутнього літа мають бути спожиті в справу при облозі Мессіни, – і під цю хвилину протикає в них запали кінцем розжареної кочерги. – Усіх моїх героїв збув я з рук: – уперше випала мені вільна хвилина, – так скористаюся нею і напишу передмову.

Передмова автора

Ні, я ні слова не скажу про неї – ось вам вона! – Видаючи її – я звертаюся до світу – і світу її заповідаю: – нехай вона сама говорить за себе.

Я знаю тільки те – що коли я сів за стіл, наміром моїм було написати хорошу книгу й, оскільки це під силу слабкого мого розуміння, – книгу мудру та скромну – я тільки всіляко старався, коли писав, вкласти в неї всю дотепність і всю розсудливість (хоч скільки б їх було), які вважав за потрібне відпустити мені великий їх Творець і