У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Кажуть, чоловіків 1920 року народження лишилося по війні три відсотки — це ж був кістяк кадрової армії в момент нападу гітлерівців на Радянський Союз. Мирон належав до цих трьох відсотків. Саме через те він не здатний на духовний маневр.

І не лише оця біографічна деталь ставила його поза ту психологічну межу, де перебували інші співробітники інституту. Мирон належав до покоління, яке утверджувало атеїзм, можна сказати без перебільшень, із релігійним фанатизмом — воно несло Мрію, котра в його свідомості була аж ніяк не менша від Бога. То був час, коли на ідейних терезах виважувались альтернативні можливості — Бог або Мрія. А десь у душі людській емоційні комбінації складалися так, що Мрія, власне, й робилася Богом — вона захоплювала всі храми й вівтарі, вона вимагала, щоб людина віддалась їй цілковито, беззастережно, як і належить віддаватися Богові.

Тим, хто в тридцятих руйнував церкви, навіть на думку не спадало, що згодом для багатьох людей обидві шальки духовних терезів можуть виявитися порожніми — адже це було б уже не життя, бо хіба земна людина коли-небудь жила без віри? Може, й траплялися короткі періоди — ну, скажімо, такі, як за часів князя Володимира: віра в одухотворені Сили Природи зробилася надто буденною (то вже була віра для язика, не для душі — отже, язичество!) — і відразу ж стало ясно, що людина так жити не здатна, вона простує до свого виродження. Але ж скинути срібноликого, золотовусого Перуна й не дати іншого Бога… Або дати Бога, який не проживе й одного століття… Якби Володимир таке вчинив, ми б давно вже дійшли до дикунства.

Мирон не міг брехати собі самому: він бачив, що з деякого часу Мрія почала втрачати свою велику літеру. На поверхні начебто так, як було раніше, — та ж сама фразеологія, ті самі гасла, — але ж як багато нині з’явилося людей, котрих з повним правом можна назвати новітніми язичниками! Хіба ж їх стільки було в роки Миронової юності?..

Це один бік справи. Є й другий: наївна самовпевненість, з якою природознавці дев’ятнадцятого століття зверталися до загадки життя, сьогодні здатна викликати хіба що поблажливу посмішку. Навіть у першій половині нашого століття було чимало вчених, які вірили: іще зо два десятиліття — й наука в лабораторних колбах виготовить перші живі клітини. І тоді життя зовсім втратить свою загадковість — воно стане продуктом Земної Хімії…

Сьогодні ми з полегшенням можемо перехреститися: слава Богу, цього не сталося — то був би початок нашого кінця. Нам багато видано, дуже багато, але ж монополія на створення живого поки що лишається (і є надія, що й назавжди лишиться!) в руках онтологічного Суб’єкта, незважаючи на те, як ми його називаємо — Природою чи Богом.

Якщо ж із Мрії, котра прийшла на зміну Богові, вилучити віру в оту можливість Земної Хімії, вона, Мрія, стає схожа на обпатрану паву, бо врешті-решт зводиться до перебудови наших морально-побутових схем. А цього так мало, щоб стати людською Вірою!..

Скажімо, ми досягли всього, до чого кличуть наші гасла: не стало ні багатих, ні бідних, є для всіх досить їжі, предметів побуту тощо. Немає лише одного: розуміння, що таке життя, як воно зародилось і як виникла земна людина. То невже відсутність оцієї ясності, оце бездуховне туманіння можна компенсувати високим рівнем побуту? Як же виглядатиме внутрішній світ отакого рівноправного споживача?..

Стара відповідь своє віджила: сьогодні цілком ясно, що життя не могло виникнути само собою із випадкових хімічних сполук. Якщо навіть припустити, що сталося неможливе і десь-таки в земному океані спонтанно виникли окремі живі клітини, то чи змогли б вони еволюціонувати? Адже ж передовсім їм треба було якось вижити! А саме оця здатність практично зводиться до нуля, бо негайно ж має почати діяти відомий закон природи: живе існує за рахунок живого. А раз так, то сильніші клітини мали пожерти слабкіших — аж доти, доки не залишиться кілька добірних істот, котрим тепер лишилося єдине: померти від голоду. Таким чином, прорвавшись через одну неможливість, ми по шию загрузнемо в другій. І якщо відкинути упередженість, то навіть освічений атеїст змушений визнати: вірогідність того, що життя створене Світовим Розумом, набагато більша, ніж вірогідність подолання оцих двох природних неможливостей.

На думку Мирона, сьогодні й заперечення Бога, і його утвердження з природознавчого боку можуть розглядатися як дві рівноправні гіпотези. Обидві вони ґрунтуються лише на вірі — наука в собі нічого не має на користь жодної із цих гіпотез. Грива з сумною посмішкою спостерігав, як намагаються виборсатись із цього становища деякі філософи: вони закликають взяти на озброєння (так і кажуть: «на озброєння!») еволюційної теорії панспермію: мовляв, живі клітини були занесені на Землю із космосу — саме це й поклало початок еволюції. Дивна річ: сучасна людина бачить земну кулю з таких віддалин, що вона, планета наша, здається не більшою від глобуса, а нам пропонують замкнутися в мисленні земними масштабами. Тілом вийшли далеко за орбіту Місяця, а думкою не смійте, бо впаде рятівна схема. Справді ж бо, хіба ми не маємо права поставити запитання: а як зародилось життя в Космосі — невже знов-таки із випадкових хімічних сполук?..

Колись Миронові спало на думку запитати свого п’ятилітнього Сергійка: чи йому відомо, із чого випікається хліб? Сергійко відповів не задумуючись:

— Із борошна.

— Так, правильно. Ну а звідки береться борошно?

Очі Сергійка розгублено забігали — тоді ще в них не було «Волги», Мирон не возив сина туди, де росте хліб, а дитячі книжечки чомусь також обминали цю тему.

Після тривалої паузи Сергійко відповів:

— Із макаронів.

Ні, Мирон Сидорович не засміявся — йому було не до сміху, він побачив, що його син зростає неповноцінною людиною. Пізніше, звісно, Сергійко довідається, що макарони ростуть не на асфальті, та це залишиться мертвим знанням, бо перебуватиме десь на околиці його духовного досвіду.

Все, що існує, має свій початок