Уран - Микола Якович Зарудний

— Я не забула, що ти так любиш.

Давно вже не чув цих слів Чугай. Хвилину повагавшись, приніс з другої кімнати пляшку горілки, настояну на калгані.

— Вип'ємо?

— Вип'ємо! — Марта кинулась до мисника, принесла дві чарки.— Я з цієї зелененької любила пити.

За вікном почулися чиїсь кроки. Марта вловила розгублений погляд Чугая.

— Я можу піти в ту кімнату.

— Сиди,— сказав Полікарп і ввімкнув світло.

— Доброго здоро-о-ов'ячка! — Ще в сінях почувся голос Теклі Диньки. Переступивши поріг, вона аж присіла від подиву.— То в тебе гості, Полікарпе, а я без спросу в двері. Звиняй.

— Заходьте, Текле. Сідайте до вечері,— запросив Полікарп.

Теклі ця вечеря була ні до чого. Просто вона бачила, як до Чугая зайшла якась молодиця. За всіма прикметами це була та сама, яку бачили на березі Русавки. Після короткої наради біля криниці сосончанки вирішили відправити Теклю на розвідини.

— А чого ж це я піду? — удавано противилася Текля.

— Бо ви ж з Полікарпом родичі — твоя хата перша загорілася, як він Ладькову підпалив.

— А що ж я йому скажу?

— Позич солі чи маку, чи так «здрастуйте у вашій хаті».

— Іди, Текле, бо я й не засну, як не дізнаюсь, хто це до Чугая завітав.

Гостренькі Теклині очиці обмацують Марту з усіх боків: десь вона бачила цю жінку. Славненька. От вам і Чугай — святий та божий — десь-то вже він її підчепив.

— Я вже й вечеряла й обідала, а оце, думаю, піду та запитаю, чи нема від Степки якого звєстія... 

— Недавно надіслала звістку, жива-здорова. Сідайте.

Текля раптом зупиняється посеред хати, розв'язує хустку, витирає долонею тонкі губи, а потім, розставивши руки, біжить до Марти.

— Боже праведний, пресвята діво Маріє і ти, Миколаю-чудотворче! Та це ж Марта!

Текля тричі поцілувала Марту, витерла очі кінчиком хустки, й пішло:

— Та де ж це ти пропадала, та де ж ти горювала? А ми ж тебе виглядали, а ми ж тебе споминали, а від тебе ні вістки, ні чутки. А годочки ж спливли за водою, а ти ж пішла молодою! А хата ж без тебе, як та домовина, а дочка ж без матері сиротина. А Полікарп же твій за ту пожежу відмучився, щоб з тим димом ваше горе пішло!

Якщо Теклю зараз не спинити, то до ранку не переслухаєш. Полікарп подав їй чарку:

— Випийте.

— Та за таку радість я б і бімберу напилася! Дай вам боже щастя. Сказано, де не ходиш, де не блудиш, а додому приб'єшся...

Текля ще посиділа б та поговорила, але як же тут сидіти, коли на колодках знемагають від цікавості вірнії подруги.

— Вибачайте, але мушу йти, бо ще й корова не доєна.— Текля ще тричі з почуттям цілує Марту й мерщій вибігає з хати.

— Ну, це вже весь район знатиме,— посміхнувся Полікарп.— Впізнала?

— Текля Динька... Що ж, давай вип'ємо, Полікарпе. За твоє здоров'я.

Марта підвелася (бач, яка культурна). Довелося встати й Чугаєві.

— За твоє здоров'я.

Марта випила і вихлюпнула кілька крапель з чарки на стелю — так вона робила завжди, згадав Полікарп.

— Ще налий, Полікарп. І собі. Тепер випиймо за нашу колишню любов... Хай ти її поховав уже, але ж вона... була колись...

— За ту, що була,— вип'ю... І за тебе ту, якою була...

Полікарп вийняв з прискринка маленьку Мартину карточку і поклав на стіл. Молоде дівча з якимись незвичайними розкосими очима, в гімнастерці з орденом дивилося на Марту з сорок п'ятого року...

Раптом Марта схопила картонку і порвала на шматочки перед оторопілим Чугаєм.

— Що ти зробила?! — крикнув Полікарп.— Навіщо ти? Я беріг її... як...

— Уже нема,— вирував шал у Мартиних очах.— Нема тієї Марти... Є ось ця... Твоя... Вся твоя: з першою нашою ніччю, з нашою кров'ю під Калачем, з нашою дочкою, з моєю зрадою... Скажи мені тільки слово, і я ще зраджу раз і прийду до тебе назавжди. Чуєш, Полікарпе, скажи мені слово!

— Ти божевільна!

— Так, я божевільна! Але я мушу покласти край моїм стражданням. Будь людиною, зрозумій мене... Я не шлюха, Полікарпе! Так сталося тоді...

Чугай сидів, низько опустивши голову, й мовчав.

Двері широко розчинилися, і в хату з вузликами — «що бог послав» — почали заходити видзігорні сосонські молодиці на чолі з Христиною Савівною. Вона вклонилася тричі Полікарпові й Марті, наче весільним батькам, і поцілувала Марту.

— Дождалися,— скропила сльозою слово.

За Христиною:

Фросина. Хто стрічається, а хто розлучається... А мій Коляда, Марто, кинув мене, щоб його об дорогу кидало... Народила Маланка йому двоє близнят... А що ж я могла йому народити, коли він од мене по чужих хатах ховався? Драстуйте.

Ганна. Така сама, як і була! Викапана Степка.

Мотря. Аж у хаті Полікарповій посвітлішало!

Марія. Перва жінка кращая, аніж тая другая...

Тодоська. З приєздом!

— Та сідаймо вже до столу, якщо вже така оказія,— розв'язує вузлик Христина.

У всіх вузликах: пляшка горілки, яйця й сало.

Треба віддати належне сосонським молодицям: вони були справжні інтелігентки. На цій імпровізованій вечері жодним запитанням, жодним натяком не поставили Марту в незручне становище, хоча цікавість аж дух забивала. Правда, Текля кілька разів поривалася сказати слово, але Христина Савівна уміло диригувала своїм підрозділом. Коли хтось із жінок починав щось запитувати у Марти, Христина між іншим вставляла:

— Ти краще розкажи Марті, як