У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
— усяких там Шаретів, Дудовілів тощо. Хоча Одеттине становище змінилося на краще, вона дуже шанувалася, завдяки чому це поліпшення було певніше і йшло швидше, і намагалася приховувати його від людей, схильних судити з хроніки «Ґолуа» про успіхи і занепад салону, отож-бо, коли на генеральній репетиції Берготтової п’єси, влаштованої у найвитворнішій залі з доброчинною метою, у центральній, авторській ложі з’явилися й сіли поруч із пані Сванн віконтеса де Марсант і та, яка (завдяки тому, що дукиня Ґермантська, пересичена величанням, розбещена верховодством, тушувалася) рвалася в левиці, в праводавниці нової ери, — сама графиня Моле, це стало подією. «Ми ще й гадки не мали, що вона в силу вбивається, — мовили про Одетту, коли до неї в ложу ввійшла графиня Моле, — а вона вже стала на верхньому щаблі».
Отож, пані Сванн могла цілком припустити, що я зі снобізму силкуюся знову зійтися з її донькою.
Така хвальна кумпанія не заважала Одетті дуже пильно дивитися виставу, буцімто вона сюди й приходила лише на цю драматургію, — ось так само щиро й завзято гуляла вона в Булонсько-му Лісі з гігієнічних міркувань і ради моціону. Чоловіки, які раніше не дуже тупцювали коло неї, відтручуючи всіх, підступали до поренчат, аби припасти до її руки і приєднатися тим самим до її пишного почту. З усмішкою радше гречною, ніж іронічною, вона терпляче відповідала на їхні запитання й виказувала куди більше певности, ніж можна було сподіватися, і ця певність була щира, бо нині, хай і запізно, всім упадали в очі її зв’язки, для неї такі звичні, але допосі приховувані зі скромности. За тими трьома дамами, привертаючи до себе всі погляди, сидів Берґотт ув оточенні принца Агригентського, графа Луї де Тюрена й маркіза де Бреоте. І неважко було здогадатися, що для цих людей, які бували всюди і стрибнути ще вище могли, пішовши на якусь химерію, а цю химерію, як вони гадали, давала їм, надячи їх до себе, господиня, жінка, на суд багатьох, великорозумна, в чиєму домі вони сподівалися спіткати всіх модних драморобів та повістярів, — усе це було куди манливіше й збудливіше, ніж вечори у принцеси Германської, які точилися стільки років без усякої програми і якихось новинок, схожі десь на вечір, так докладно описаний нашим пером. У цьому великому світі, Германському світі, цікавість до якого заникала, нові духовні запити не втілювалися в розривках, потрібних для цих людей, як вони втілювалися в марничках, які Берґотт мережив для пані Сванн, уподіб отих організованих належите засідань оборонців громадського добра (а втім, навряд щоб «світ» міг зацікавитися Дрейфусовою справою), на яких у пані Вердюрен збиралися Пікар, Клемансо, Золя, Рейнак і Лаборі.
Жільберта зміцнила і материне становище, бо Сваннів вуйко недавно відписав їй близько вісімдесяти мільйонів, завдяки чому сенжерменці накинули на неї оком. Якоїсь шкоди Одетті мали б завдавати дрейфусарські переконання Сванна, хай і близького вже до могили, але й чоловікове дрейфусарство не тільки не вадило їй, а ще й допомагало. Про подружжя казали так: «Він здитинів, він ідіот, нікого він не обходить, зважають тільки на його дружину, а вона чарівна». Отож, навіть Сваннове дрейфусарство ішло на добро Одетті. Якби її попервах полишили на саму себе, вона, гляди, почала б підсипатися до шиковних дам, і це занапастило б її. Але в ті вечори, коли вона тягала мужа на обіди до Сен-Жерменського передмістя, Сванн, похмуро зашившись у куток, не панькався, якщо бачив, як Одетта хоче відрекомендуватися якійсь дамі-націоналістці, і казав прилюдно: «Та годі-бо, Одетто, ви з глузду з’їхали! Прошу вас, сидіть на місці. Це ж лакузтво — рекомендуватися антисемітам. Я забороняю вам!» Світські люди, перед якими всі запобігають, не звикли до такої фудулії і до такої невихованости. Вперше вони бачили когось, хто вважав себе «вищим» за них. Вони переказували одне одному Сваннові грубощі, а візитівки з загнутими ріжками так і сипалися на Одетту. В гостях у віконтеси д’Арпажон вона викликала до себе спочутливу й гостру цікавість. «Ви не гніваєтеся, що я вам відрекомендувала її? — питала віконтеса д’Арпажон. — Вона така мілуся. Це Марі де Марсант звела мене з нею». — «Та ні, що ви! Зразу видно, що ця дама надзвичайно розумна, а потім, вона просто чарівлива. Навпаки, мені давно хотілося з нею зустрітися; скажіть мені, будь ласка, де вона живе». Пані Сванн віконтеса д’Арпажон казала, що вона дуже веселилася у неї позавчора і що посидіти у неї вона була рада подвійно: то був для неї привід не поїхати до маркізи де Сент-Еверт. І вона не брехала, бо віддати перевагу пані Сванн означало показати свою інтелігентність — це дорівнювало відмові їхати на чаювання задля поїздки на концерт. Одначе якщо до віконтеси д’Арпажон одночасно з Одеттою приїздила маркіза де Сент-Еверт, то віконтеса, знавши, яка маркіза велика снобка, в душі зневажаючи її і все-таки цінуючи її прийняття, не знайомила з нею Одетти, аби маркіза де Сент-Еверт так і не здогадалася, що це за одна. Маркіза гадала, ніби то якась високість, рідкісний гість у світі, бо досі вона її не бачила, тож навмисне засиджувалась у віконтеси, відповідала Одетті на її мову, хоча й не прямо, але віконтеса д’Арпажон залишалася невблаганна. 1 коли маркіза де Сент-Еверт, не доп’явшися свого, йшла як непишна, пані дому мовила Одетті: «Я вас не познайомила, бо люди не дуже люблять ходити до неї, а вона напостає так, що ви від неї не відкрутитеся».
— «Дарма!» — відповідала Одетта з жалем. Але в її свідомість укарбувалося, що в маркізи де Сент-Еверт не люблять бувати, і почасти це не розминалося з правдою, — і звідси вона висновувала, що сидить на вищому стільці, ніж маркіза де Сент-Еверт, хоча маркіза де Сент-Еверт сиділа на дуже високому стільці, а Одетта — на ніякому.
До неї це не доходило; і
