Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Слухняно виводила за Богом посланою вчителькою безглузді для стороннього вуха «Да-де-ді-до-ду» та «до-мі-соль-сі-бемоль-ля-фа-фа-фа», та нескінченні розспівки, розуміючи, як важливо схопити, запам’ятати, навчитися зараз, поки має таку можливість. Вчилася з голосу оперних арій. Запам’ятовувала умить, немов записувала навіки у чіпкій музичній пам’яті,
Кармен, Аду, Снігуроньку, Наталку Полтавку, Чіо-Чіо-сан, опереткових Сільву та Маріцу.
Бачила, як повняться зачудуванням очі старої, так, старої у свої сорок шість, безнадійно старої, знищеної табором королеви сцени, як забутий вогник спалахує в них, коли юний, чистий, сильний голос повторює за вчителькою фіоритури «Солов’я» Аляб’єва, заввиграшки долаючи силою свого таланту технічні складнощі.
У такі хвилини лікарня завмирала. Усі слухали.
— Соловеєчко наш, український... — притискала до грудей руки пані Перебенда.
— Не только вааш, Роза, такие гоолоса принадлежаат миируу! Но каак ей помочь, каак уберечь... Такоой таалаант! Ведь голос так легкоо потерять на таком моорозее, — бідкалася Айна, розуміючи усю хисткість і незахищеність становища. — Говоряят, в Воркуте и в Норильске есть даже театр из заключёонныых. Тут ведь столько профессиональных актеров, певцов! И просто талантливых людей. Онии ставят спектаа-клии, там другой режиим... Вот если бы удалось... каак это у них гооворяат... при-строо-ить... нашу Орисю туда!
Наступного дня Верка принесла ще один ящик, вже для Марічки. Також відкритий, також перебраний чужими руками.
— От матері? — нетерпляче постукувала валянками, чекаючи хабара.
Марічка кивнула. Посилки приймали тільки від найближчих родичів. Чи мала б їй розповідати про те, що сирота? Що посилку надіслали дівчата, подруги по повстанському загону? Знали, що порятує тут, на півночі — сухарі, шмат сала, часник, цибуля — найголовніші ліки від цинги.
— Ну, что, разобралась? — зазирала в ящик, мов сорока, бригадирка.
— Розібралася... — зітхнула Марічка. — Гаразд, Віро, забирай...
Цього разу навіть Верка засоромилася забирати все: висипала зневажливо сухарі — мала удосталь хліба, відрізала дівчатам тонку скибу сала, кинула пару часничин:
— Нате, ето вам на лєчєніє і усілєнноє пітаніе. Скоро, поді, опять в зону! Поработаете на благо родіни!
Будь-який рай і курорт колись та й закінчується. Як не намагалися Айна та доктор Касінський протримати дівчат довше, не вийшло. Не вийшло і залишитися санітарками в лікарні — приїхала якась люта комісія і відправила всіх, хто хоч трохи тримався на ногах, на роботу — «стране нужен уголь».
Ніна Павлівна Орисю вже не застала. Світлим променем майнули їхні уроки, блиснули — і зникли, немов і не було ніколи.
Знову табір, знову шахта. Отут і згадали дівчата про мамині молитви. Мала рацію пані Рузя, коли говорила, що навіть злодії іноді бувають чесними — Верка відпрацювала отримані хабарі повною мірою. По-перше, дівчата опинилися в одному бараку і на нарах поруч, по-друге, під час «розводу» на роботу для них пролунало — «Налево». «Направо» йшли ті, кому в шахту.
— Куда етіх, Вера, на швейку ілі на порку?
— Давай на порку, но во второй цех!
Аж потрапивши в цей «второй цех», зрозуміли дівчата рятівну силу маминої молитви і відносну чесність злодійки, яка походжала тепер у новому светрику, що ледь не лускав на добре вгодованих грудях бригадирки. Вже хто-хто, а вона голоду й холоду не знала. Зате добре знала силу хабарів. Мусили пізнати її Марічка з Орисею. Увечері після робочого дня тулилися одна до одної на витертих тілами їхніх попередниць нарах, накривалися Орисиним коциком і ділилися потаємним:
— А наші продовжують боротьбу, Орисю! Дівчата написали: «Буйко Степан все ще працює лісником» — це наш надрайоновий провідник. Значить, живі, значить, не скорилися! І допомагають своїм, знаходять нас по тюрмах, турбуються. Рідний батько забув, сухаря не вислав, а друзі по підпіллю пам’ятають. Бережи їх, Господи!
— А ця Верка, хоч і злодійка, виконала обіцяне, — шепотіла з надією Орися. — Робота в приміщенні...
Робота в приміщенні — це була надія вижити, не знищити до кінця здоров’я, пережити сніг і холод.
Знову насувалася сувора північна зима. Полярне сяйво вигравало спокійними голубувато-зеленими кольорами, немов прозора театральна завіса то засувалася, то відкривалася перед зачарованим оком глядача, який ще мав силу після виснажливої зміни милуватися небом, тим більш милим після дванадцяти годин під землею. Якийсь невидимий художник немов виливав на небо фарбу — то одну, то іншу, і воно мінилося кольорами — сяйливе, холодне, чуже.
Під чужим суворим небом лютувала не тільки охорона — лютувала сама природа, Снігова Королева тундри не бажала ділитися своїми підземними скарбами і насилала на голови непроханих гостей снігову заметіль — люту хуртовину. На цій рівній, відкритій вітрові скільки бачить око, пустелі він мав удосталь місця для лету наввипередки зі снігом. Коли здіймалася хурделиця, яку тут називали коротко і страшно — пурга, кожен, хто виходив на вулицю, ризикував не повернутися, навіть якщо відходив усього на кілька метрів. Снігова стіна ставала непроникною для ока — простягнеш руку і власних пальців уже не бачиш. Вітер збиває з ніг, а того, хто упав, замітає у лічені хвилини. У сніговій круговерті людина одразу втрачає орієнтацію — стіна будинку може бути на віддалі простягнутої руки, а не знайдеш. Страшно ступити крок, бо не знаєш, куди йдеш — до порятунку чи у відкрите море тундри — на певну смерть. Ревіння вітру глушить будь-який звук — хоч сам кричи, хоч тебе кличуть, — не почуєш крізь отой осатанілий оркестр із самих пекельних труб.
Бітер, пурга, лютий мороз — ніщо не було перешкодою для роботи — «Стране нужен уголь!». План, план, виконання плану — от чого вимагали щоденно начальники та бригадири! Цього вимагали й від них. І байдуже, що отой «уголь» і «план» мали видавати «на гора» немічні жіночі руки...
Ті, хто на «розводі» йшов «Направо!», навіть у пургу, навіть у мінус 49 закривали обличчя хустинками, залишаючи лише очі, зав’язували під підборіддям
