Древляни - Віктор Семенович Близнюк

«Бам-бам, дірлі-бом! Бам-бам, дірлі-бом! — І покотилось над безлюдним селом, над самотніми журавлями: — Дірлінь-дірлінь-дірлінь-бем! Дірлінь-бем! Бем-бем-бем!»

Загуркали двері. Врозтіч сипонули горобці. А між штахетами— сонні насторожені очі. «Гей, поглянь, жінко, й скажи, чи мені не повилазило? Он по вулиці батюшка йде. Батюшка, з ним диякон, обидва прошкують до церкви».

Вони, Гарба й Сіроштан, чули той шумок за тинами, але не зупинялись, не повертали голів, поважно, урочо йшли до церкви, назустріч святковому дзвону. Вони були як на підбір: піп високий, диякон ще вищий, в одного лице іконне, чорнобороде і в другого такий же чернечий лик, до того ж побитий віспою; один в чоботярах-колодах, другий у шкіряних постолах-гамаках. Вони ступали широко, вдумливо, наче міряли грішну землю, а батюшка ще й окурював вулицю благовонним димом із мідної чаші кадила.

Як тільки вони проминали хату, там, у дворі, зчинявся бедлам. Бігала, метушилась родина, пухкі молодиці тягли на себе святкові запаски, аж тріщали гудзики, хазяї кректали, ваксуючи дьогтем чоботи, дебелі газдині не знали, за що їм хапатись: і доньок причеши, і вузол зв’яжи, і пляшечку прихопи, і сама зодягнись, бо на люди виходиш. А в невісток свої клопоти — напихають скрині, спішно скликають подружок, он сусід-жених уже коні запрягає і таточка-тестя цупить за груди, за могорич, либонь, торгується.

Все розколошкане село вихлюпнуло на вулицю. Заквітчані коні, підводи з вузлами й кошиками, там верещить порося, там — «З святою неділею будьте здорові!», там білі хустини й парубоцькі жилети, там сокотання молодиць і вже хмільненьке «Туман яром, туман долиною», — все це змішалось, злилося докупи і весільним потоком неслось до церкви, що стояла за селом на узвишші.

Навстіж відчинила врата білокамінна церква. Стіни її відсявали небесною синню, і баня з трьома пампушками глав, крита оцинкованим залізом, була хмарно-блакитна, високу дзвіницю увінчував золотастий хрест. Мурзата ватага хлопчаків попередила старосту, що батюшка з дияконом ідуть на відправу, і церковний староста, він же й дзвонар, натхненно калатав у дзвони, скликав прихожан: «Храм, храм, храм! Всі на храм, всі на храм, гроші й крам — нам, нам!» Стовписько людей повалило у церкву, темне й прохолодне нутро її з картинами страшного суду поглинало юрбу, як прірва весняну повінь. Хазяї відтісняли бідніших на задні ряди, самі пропихались наперед, ближче до вівтаря, за ними, гріховно пересварюючись, штовхались господині, вони умлівали з гарячки — еге ж, тут і собі місце знайди, і своїм вузлам, і нерозторопній дочці, і рідненькій свасі з сватенятами.

Сяк-так утрусившись, громада упала на коліна, звела молитовні погляди на оздоблений злотом вівтар. За вівтарем було темно, пахло свічками й лоєм, і з тієї страхосудної мли, ніби з тамтешнього світу, раптом з’явилась чорна розкошлана постать, вона Гарбиним басом струсила церковне склепіння:

— Благослови, владико!

Вийшов з пітьми такий же кряжистий священик, димом окурив святу трапезу і, осяваючи передніх прихожан до блиску натертим хрестом, почав правити службу:

— Благословенно царство твоє… і нині, і прісно, і вовіки-віків.

— Господу богу помолимся, — затягував Гарба.

— Миром помолимся, яко подобаєт, — вторив йому Сіроштан, краєм ока слідкуючи за шахтарем, щоб не туди, буває, поліз: «Бісів Гарба, гласить, як справжній диякон!»

— Приідітє, браття і сестри мої, во очищеніє гріхов своїх господу богу поклонімся…

Голос батюшки рокотав під склепінням церкви, падав на згорблені спини, на схилені голови, на повислі чуби; і від того рокотання, від самої згадки про содіяні гріхи й провини земні («Господи, прости!»), холодний дрож проймав богобоязливих сільських глитаїв, і вони щиро хрестилися, і били низькі поклони, між тим прикидаючи в думці, чи вистачить сальця й ковбас для спокутування тяжких гріхів.

Після літургії знову ходором заходила церква, всі товпились до батюшки, бо він одночасно і хрестив дітей, і вінчав молодих, і поминав душі померлих; не забував Сіроштан освятити дари, а його завалили печеним і смаженим, тут були й гуси, й ковбаси, й білі паляниці, й бутельки святого перваку. Все це, тричі осінивши хрестом: «Благослови, господи, дар сей во славу тобі!» — батюшка передавав невтомному Гарбі, а той через службовий хід виносив дари за церкву, де стояла солдатська підвода. Хлопці підхоплювали з Гарбиних рук багату живність і смачно цмокали: «М-м, яка шинка! А зелені огірочки! От якби ще сальця».

У церкві — содом і гоморра. Гвалт несусвітний, плачуть новохрещені, хлипають наречені, одних відпихають назад, інші по клумаках лізуть до батюшки, смикають його з усіх боків: «І мого похрестіть! І мою повінчайте, півроку сохне!» Сіроштан, очманілий від того гвалту, блискає оком на Гарбу: «Може, будемо кінчати кумедію?» Після одного з рейсів на задвірки Гарба змилосердився:

— Якщо по-скромному, то й вистачить.

І тоді Сіроштан, на півслові обірвавши службу, звернувся до прихожан.

— Громадо! — мовив урочистим басам. — Все, що я досі вам казав, і все, що казали раніше попи, — то все брехня! А тепер послухайте правду. — І Сіроштан одним помахом скинув із себе рясу, він явився на очі пастви у солдатській гімнастьорці, з чорним паском на шиї, з віддутою від чогось важкого пазухою.

Наче громом ударило в гущу людей. Хто де стояв, там і закляк. «Дзінь!» — аж дзвеніла тиша в схололих вухах. В ту напружену тишу Сіроштан збирався кинути слова правдивої сповіді, як змалечку забивали йому голову страшним релігійним дурманом, як він пішов попівською стезею, але збагнув, що дурить себе і дурить людей, що він, хочеш не хочеш, підсобляє сліпити сліпих і гнітити пригнічених, і ось, прозрівши сам, перед власною совістю поклявся…

— Уа-а-ай! — тріснула, розкололась тиша.

— Диявол! Сатана! Рятуйся!..

З вереском сахнулись жінки. Наче вітром підхопило юрбу. Вузли, спідниці, жилети — у двері: «Тікайте!» Когось повалили, передні захрясли, а ззаду напирали моцніші, дерлись на