Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Незабаром і в священика, і в лікаря, і в людній крамничці міс Пібоді стало відомо, що Офелія Сен-Клер «нібито міркує собі їхати в Орлеан до свого двоюрідного брата», і нема нічого дивного, що й усе селище залюбки пристало до тих важливих міркувань. А коли громадськість упевнилася, що вона таки надумала їхати, усі її друзі та сусіди два тижні підряд навперейми запрошували її на чай, щоб розпитатися про її наміри й належним чином їх обговорити. Міс Моузлі, прикликана в дім Сен-Клерів на допомогу як кравчиха, ставала в селищі дедалі значнішою особою в міру того, як поповнювався звірений на неї гардероб міс Офелії. Було достеменно відомо, що сквайр[17] Сінклєр, як вимовляли там прізвище Сен-Клера, відлічив міс Офелії півсотні доларів і звелів їй пошити собі найкращі убори, які вона схоче, і що їй уже прислано з Бостона дві шовкові сукні та капелюшок. Щодо цього громадська думка розділилась: одні вважали, що коли вже на те пішло, то раз у житті можна собі таке дозволити; другі вперто твердили, що краще б пожертвувати ці гроші на благодійництво. Проте обидві сторони погодились, що такої парасольки, як та, що її міс Офелія одержала з Нью-Йорка, в їхніх краях ще не бачили і що хоч би яка там вона була, а в неї є одна шовкова сукня, котра любісінько може сама собою стояти на підлозі[18]. Ходили вірогідні чутки й про дивовижний носовичок, оздоблений мережкою, а дехто навіть переказував, що міс Офелія має носовичок, обшитий мереживом та ще й начебто вишиваний по ріжках. Однак ця остання деталь не була підтверджена достатніми доказами, отож вона лишається нез’ясована й на сьогодні.
І ось ви бачите перед собою міс Офелію, високу на зріст, пряму, кощаву, в коричневій з полиском дорожній сущі. Обличчя в неї худорляве, з гострими рисами, уста міцно стулені, як і належить людині, що завжди має свою певну думку про все на світі, а її доскіпливі темні очі пильно позирають навколо, неначе вишукують, чи нема де чогось такого, що потребує її втручання. Рухи її різкі, рішучі й енергійні; вона не дуже балакуча, та коли вже щось каже, то каже влучно й доречно. У своїх звичаях вона — уособлення порядку, методичності й скрупульозності, Вона точна, мов годинник, і неухильна, мов паровоз, і до всього, що суперечить її принципам, відчуває глибоку неприязнь та зневагу.
Найстрашніша з погляду міс Офелії людська вада, яку вона мала за причину причин усього лиха, — безпорадність, і то було в неї чи не найуживаніше слово. Мовлене з особливим притиском, воно виявляло граничний ступінь зневаги і стосувалося всіх випадків життя, коли якесь починання не мало належного розвитку й логічного завершення. Люди, що нічого не робили, чи не знали напевне, що вони мають робити, чи не вміли рішуче довести до кінця розпочату справу, збуджували в ній безмежне презирство, виказуване здебільшого не словами, а похмурою крижаною мовчанкою, неначе їй було гидко принизитись до того, щоб говорити вголос про такі речі.
Розум міс Офелія мала ясний, гострий і діяльний, добре зналася на історії та англійській класичній літературі і й межах свого неширокого виднокругу судила про все досить мудро. її релігійні погляди були чітко окреслені, понумеровані й розкладені такими ж акуратними стосиками, як і речі у валізі. їх завжди було рівно стільки, скільки належало, і ні на одну більше. Те саме можна сказати й про її засади в повсякденному житті, як-от, приміром, у хатньому господарстві чи в стосунках з односельцями. Та передусім і над усе важила для неї найглибша підвалина її життя — сумлінність.
Міс Офелія була справжньою рабинею обов’язку. Досить їй було повірити, що її кличе, як вона звичайно казала, «голос обов’язку», то її не зупинили б ані огонь, ані вода. Вона б залюбки кинулася в колодязь чи в гарматне жерло — аби тільки була певна, що її клич туди той голос. її взірець обов’язку був такий високий, бездоганний та всеосяжний і давав так мало попуску людській слабості, що й сама вона, незважаючи на всі свої героїчні зусилля, ніяк не могла його досягти, і над нею завжди тяжіло дошкульне відчуття власної недосконалості.
То з якого ж дива міс Офелія згодилась поїхати з Огюстеном Сен-Клером, цим веселим, безтурботним, непрактичним скептиком, що з легковажною і недбалою зухвалістю топтав під ноги всі її дбайливо плекані звичаї та засади?
Скажемо правду — міс Офелія любила його. Коли він був ще малим хлопчиком, вона читала йому вголос, лагодила одіж, причісувала волосся і взагалі дбала про нього. Десь у її серці був теплий закуток, і Огюстен, як звичайно, майже цілком привласнив його собі. Отож йому не довелось надто довго переконувати міс Офелію, що «голос обов’язку» кличе її до Нового Орлеана і що вона повинна їхати з ним, щоб піклуватися про Єву і вберегти його дім від занепаду, до якого можуть призвести безнастанні недуги його дружини. Думка про будинок, що лишився без догляду, знайшла відгук у її Серці; до того ж вона полюбила милу дівчинку, яку навряд чи хто не любив. І хоч вона вважала Огюстена мало не за поганина, проте по-своєму любила його, сміялася з його жартів і ставилась до його вад з такою поблажливістю, що ті, хто її знав, ніяк би цьому не повірили. Про все інше щодо міс Офелії читач дізнається сам коли познайомиться з нею особисто.
А тим часом вона сидить у своїй каюті серед великих та малих саквояжів, скриньок і кошиків, заклопотано спаковуючи, ув’язуючи та замикаючи їх.
— Єво, ти пам’ятаєш, скільки в тебе речей? Звісно, що ні, — діти ніколи нічого не пам’ятають. Отже, крапчастий саквояж і голуба коробка з твоїм капелюшком — це два… гумовий кошелик — три… моя
