Білі зуби - Зеді Сміт

— Де вони? Вони що — хочуть запізнитися до школи?

— Угу.

— Вони завжди так запізнюються? — запитав Самад, бо це переважно була не його справа, школою займалися Алсана або Клара. Це тільки задля Поппі Барт-Джонс, щоб лише побачити її краєм ока, він узяв на себе цю найбільш бридку батьківську повинність. Він доклав чималих зусиль, щоб переконати Алсану, що нічого не сталося, що він просто так вирішив узяти участь у транспортуванні своїх та Арчиних нащадків до школи.

— Але Самаде, ти ж не приходиш додому раніше третьої ночі — ти що, здурів?

— Я хочу бачити своїх хлопців! Я хочу бачити Айрі! Кожного ранку вони на трохи підростають — а я ніколи цього не бачу! Міллат виріс на два дюйми.

— Але не о восьмій тридцять ранку. Це що — неймовірно, що вони ростуть увесь час — слава Аллаху! Ну так, це мусить бути якимось чудом. Так чого це ти вибрався так рано, га? — вона ткнула нігтем у складку на його животі. — Якийсь фокус-покус? Я навіть можу це чудо внюхати — наче стухлий козячий язик.

Ах, кулінарний нюх Алсани — нюх на провину, обман, страх, — їй у цьому не було рівних на цілу околицю Брента, і Самад нічого з цим не міг вдіяти. Вона знала? Вона відчула? Самад проводив ночі в страху (якщо не дрочив ковбаску), і цей страх він приніс до своєї машини зранку, щоб вивезти його разом з дітьми.

— Де, в чортової матері, вони ходять?

— У чортової матері і ходять!

— Міллате!

— Це ти вилаявся, — сказав Міллат, набираючи чотирнадцять очок і також п’ятсот бонусу за те, що зумів підірвати жовту машину. — Ти завжди лаєшся. Як містер Джонс.

— Ну, у нас є спеціальні ліцензії на лайку.

Безголовий Міллат не потребував обличчя, щоб виразити обурення:

— ТАКИХ РЕЧЕЙ, ЯК…

— ДОБРЕ, ДОБРЕ, ДОБРЕ, — здав позиції Самад, розуміючи, що йому не світить встрявати в онтологічну суперечку з дев’ятирічним хлопчаком. — Добре, ти мене впіймав. Немає таких речей, як ліцензії на лайку. Міллате, де твій саксофон? У тебе сьогодні оркестр.

— У багажнику, — сказав Міллат недовірливим і водночас гидливим голосом: той, хто не знав, що саксофон мандрував у багажник в неділю ввечері, був просто гальмом. — А чому це ти нас підвозиш? По понеділках нас везе містер Джонс. Ти ж поняття не маєш, як нас підвозити і як вести до школи.

— Я впевнений, що якось уже впораюсь, дякую, Міллате. Це не ракети будувати. ДЕ ці двоє? — закричав він, сигналячи, казячись від того, як чітко його дев’ятирічний син вловлює його незвичну поведінку. — І коли ти, врешті, знімеш цю чортову штуку! — Самад схопив Томітронік і стягнув його на Міллатову шию.

— ТИ ВБИВ МЕНЕ! — Міллат зазирнув назад у Томітронік із виразом жаху, якраз щоб побачити, як його маленьке червоне альтер-его врізається в бар’єри і зникає в катастрофічному феєрверку жовтих іскор. — ТИ ВБИВ МЕНЕ, КОЛИ Я ВЖЕ ВИГРАВАВ!

Самад закрив повіки і закрутив очні яблука так глибоко в череп, як лише міг, бажаючи, щоб його мозок зміг засліпити їх, якби він тільки міг зробити це, як зробив це Едіп, — нещасна жертва західного розкладу. Подумати: я хочу іншу жінку. Подумати: я вбив свого сина. Я лаюся. Я їм свинину. Я регулярно дрочу ковбаску. Я п’ю «Гіннес». Мій кращий друг невірний. Я кажу собі, що якщо я тру вгору-вниз і не використовую руку, то це не рахується. А це — о! — це рахується. Це все рахується на Його великій рахівниці. Що буде, як прийде Махшар? Як я себе виправдаю, коли прийде Страшний Суд?

…Клац-бац. Клац-бац. Перший Маджід, друга — Айрі. Самад відкрив очі і подивився в дзеркальце заднього огляду. Ззаду сиділи двоє дітлахів, на яких він чекав: обоє у своїх маленьких окулярах, Айрі з купою афрокучерів (несимпатична дитина: гени невдало змішалися, Арчин ніс і Кларині жахливі зуби, як у кролика), Маджід із його чорним прямим волоссям, занудно прилизаним з проділом посередині. Маджід тримав флейту, Айрі — скрипку. Але, окрім цих простих речей, ще щось було не так. Або він дуже помиляється, або щось зіпсулося в цьому «Мініметро» — вони щось запланували. Обоє були з ніг до голови вбрані в чорне. На лівих руках у них були білі пов’язки із абияк намальованими кошиками з овочами. Обоє мали великі зошити і ручки на шнурку, перекинутому через шию.

— Хто з вами таке зробив?

Мовчанка.

— Це амма? І містер Джонс?

Мовчанка.

— Маджіде! Айрі! Що — язики проковтнули?

Ще впертіша мовчанка; дитяча мовчанка, якої так хочуть дорослі та якої вони так лякаються, коли вона врешті западає.

— Міллате, ти знаєш, що тут відбувається?

— Нудота це все, — проскавчав Міллат. — Вони намагаються бути розумними, розумними задаваками, ідіоти, Лорд Магу і Місіс Потвора Пу.

Самад повернувся, щоб бачити двох заколотників:

— Я можу запитати вас, що відбувається?

Маджід схопив свою ручку і своїм акуратним, стерильним письмом надрукував: ЯКЩО БАЖАЄШ, потім віддер шмат паперу і простягнув Самаду.

— Обітниця мовчання. Розумію. Ти теж, Айрі? Я думав, ти достатньо розумна, щоб не бавитися в таке.

Айрі зашкрябала у своєму записнику і простягнула послання Самаду. МИ ПРОСТЕСТУЄМО.

— ПроСтестуємо? Що таке