Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

– Мені десятниця сказала, – пояснила дівка.

– А в тебе є чоловік?

– Це як? – знов здивувалася вона.

– Ну, з ким ти живеш?

– З іншими дівчатами.

– А хлопці?

– Приходять.

– Один чи різні?

– Та коли як, – вона не розуміла, до чого я веду. Я згадав, що на Січі родин немає, то вона і не розуміє моїх питань. Вирішив змінити тему.

– А де ти працюєш зазвичай?

– Де накажуть.

– А частіше за все?

– У курені. Перу одяг, прибираю, кобилиць дою. Коли як.

Вона була худенька, руки натруджені, червоні, обличчя засмагле, волосся аж вигоріле. Я потягував чай. Знову дивився на неї. Вона сиділа поруч, нижче, посміхалася.

– Ти у цьому курені з дитинства?

– Ні. Я була у курені Соломахи, це біля Застави. Але потім тут померло багато слуг, то мене та інших доправили сюди.

– А чому померло?

– Не знаю. Може, вам потрави принести?

– Ні, не хочу. Краще ще чаю.

– Добре, зараз.

Вона узяла глечик і побігла зі стіни. Я дивився у степ. Вдалині видно було табуни. А якщо дивитися на схід, то поля з маленькими цятками рабів. Подивився у двір, чи не вийшла Понамка. Ні, паничі повкладалися спати у башті. Вхід до неї був зачинений, біля дверей стояли озброєні джури. Про безпеку тут ніколи не забували. Мабуть, навчені. Побачив, як з кухні вибігла моя нова знайома з глечиком. Її перестрів якийсь молодий слуга, вона щось йому скала, він аж відстрибнув від неї. А Явдошка швидко злетіла сходами на стіну. Вона була легка у ході, видно, що призвичаєна бігати, а не сидіти на місці. Принесла мені ще чаю. Подала, сіла поруч. Дивилася знизу вгору.

– А ти, кажуть, дикого вабоїв? – нарешті спитала.

– Вабоїв, – кивнув я.

– Кажуть, не одного.

– Не одного.

– Кажуть, окрутні вони?

– А ти їх не зочила?

– Зочила. Колись дикі валчили на наших, що коней у степу пасли. Вбили сімох, але потім паничі натрафили і вабоїли чотирьох диких. Тіла сюди привезли. Дебелі вони!

– Дебелі, – кивнув я. Пив чай і відчував, що хочу її. Це дивна річ, хіть. Колись мене дуже побили в колонії, ледь не до смерті. Я валявся на підлозі карцеру, поворушитися було боляче, а потім мені привиділася гола дівчина і трапилася ерекція. Ось і зараз, я був весь у шрамах та синцях, а хотів цю жінку.

– Може, підемо погуляємо? – кивнув я у бік степу. Встиг примітити зарослий деревами ярок неподалік.

– Без позволення з куреня зась! – аж руками вона замахала.

– А в тебе кімната є? – не втрачав я надії.

– Кімнати тільки паничі мають! – вона аж засміялася з моєї необізнаності.

– То куди підемо?

– А на сінник. Я проведу!

Вона підвелася, повела мене, посміхалася. Сінник був великим сараєм уздовж стіни куреня. Сіна там було багато. Коли ми зайшли, там бавилася вже парочка слуг, але Явдошку це анітрохи не збентежило, вона пройшла трохи далі і залізла до великої нори, виритої у сіні.

– Давай! – запросила мене і швидко роздяглася. Ось вже була гола. Я побачив сліди від батога на її шкірі.

– А це що таке? – злякався я. Бо шрами і зараз виглядали страшно, не хотілося думати, як боляче було Явдошці, коли її пороли.

– Та, прала жупан панський і сукно зіпсувала, – махнула вона рукою, мовляв, не звертай уваги, нічого страшного. Допомогла мені зняти штани.

– Слухай, а в тебе той, запобіжника немає? – спитав я, бо звик бути відповідальним у відносинах з жінками.

– Кого? – вона так здивувалася, що стало ясно – ні про які запобіжники вона не чула.

– А ти не хвора? – спитав у неї. В собі був упевнений.

– Хворих у нас не тримають! – спокійно запевнила вона.

– Як? – не зрозумів я.

– А так, вабоють одразу, – вона лежала, розкинувши ноги, і посміхалася мені. Невеличка, худенька, аж ребра стирчали. А ще маленькі груди і трикутник волосся внизу живота.

– Слухай, а якщо ти завагітнієш? – все турбувався я.

– То добре буде, бо маю цього року завагітніти, – кивнула вона і потягнула мене до себе.

Я здивувався, а далі природа узяла своє, стало не до питань. Ми покохалися. Явдошка слухняно робила все, що я просив, але сама жодної ініціативи не виявляла. Я спитав про її вподобання, вона здивувалася.

– Ти сличний, споро мені з тобою! – для чогось мене переконувала.

Ще помітив, що лежала тихо. А коли я застогнав від надміру почуттів, то закрила мені рот своїми долонями. Сусідня парочка теж кохалася тихо, чутно було лише сопіння. Цілував її, вона слухняно підставляла губи.

– Слухай, а чому тобі треба вагітніти цього року? – спитав згодом.

– Бо інакше відправлять до підвалу, – вона сказала це спокійно, наче так і треба було.

– За що?

– Бо мусимо народжувати, коли малого заберуть.

Явдошка розповіла, що кожна жінка зі слуг, як тільки в неї починається місячне, мусить народжувати. Інакше її відправляють у підвал, до рабів, а це страшно, цього ніхто не хоче. То протягом року після першого місячного будь-що намагаються завагітніти. Якщо це вдається, то залишаються у слугах. Десь за кілька місяців до пологів вагітних переводять на легшу працю. Після народження дитини жінка піклується про неї, ще місяць має легку роботу і потім її не гонять з куреня, щоб була поруч з дитиною. На третій рік дитину забирають, відправляють у інший курінь, а жінка мусить завагітніти знову. Якщо протягом року не завагітніє, то піде до підвалу.

– Там погано. То треба вагітніти, – пояснила Явдошка. Вона не обурювалася, просто розповідала, як є.

– І скількох ти народила? – спитав я.

– Вже трьох. Одного від панича! – похвалилася вона.

– Хіба паничам можна з вами? – здивувався я.

– Паничам все можна!

Вона розповіла, що її панич був молодий, тільки-но повернувся з прикордонних башт, де його опаничили. Вподобав її у степовому таборі, де вона доглядала за жереб’ятами. Вони кохалися кілька місяців.

– Тільки з ним, більше ні з ким, – запевнила Явдошка. – Якщо ляжеш з паничем, то до наступного місячного зі слугою зась. І треба одразу ознаймити десятницю. Легшу роботу дають тоді. Коли завагітнієш, то взагалі одразу до куреня беруть.

– І що далі буває з дитиною від панича?

– Та теж саме, що і від слуги. Тільки годують краще, коли вагітна. Коли народиш, немовля оглядають. Всіх оглядають, жеби не каліка, жеби здорове було. Коли так, то віддають мені. І далі дають більше їжі, допоки годуватиму. А на третій рік забирають і відвозять до іншого куреня.

– А що з ним далі буде?

– Потім подивляться. Коли високий, міцний, ярий, то паничева кров верх