Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Після обіду слід погуляти, а після вечері — лягти подрімати, — нагадав вікарій.

— Ваша тітка — чудова жінка, але часом вона діє мені на нерви, — сказала міс Вілкінсон, щойно вони зачинили за собою розсувні двері.

Філіп викинув підпалену цигарку й обійняв жінку. Вона спробувала відштовхнути його.

— Філіпе, ви обіцяли гарно поводитися.

— Ви ж не чекали, що я дотримаю таку обіцянку?

— Не так близько до будинку, Філіпе, — застерегла жінка. — Уявіть, якщо раптом хтось вийде з нього.

Він відвів її до городчика, куди навряд чи хтось міг зазирнути, і цього разу міс Вілкінсон не думала про щипавок. Юнак пристрасно поцілував її.

Його дивувало те, що жінка не подобалася йому вранці та не надто подобалася в обідні години, але ввечері зводила з розуму одним дотиком руки. Кері навіть не уявляв, що зможе казати слова, які шепотів їй; вдень він точно не наважився б на таке, а зараз зачудовано й задоволено прислухався до сказаного.

— Як чудово ви залицяєтеся, — зауважила міс Вілкінсон.

Він сам теж так гадав.

— Ох, якби я тільки міг сказати всі слова, що палають у серці! — гаряче прошепотів хлопець.

Усе було неймовірно. Це була найзахопливіша гра, в яку йому доводилося грати, і найкраще в ній було те, що він майже відчував усе, про що казав. Філіп лише трошки перебільшував. Його страшенно цікавив і збуджував ефект, який справляли на міс Вілкінсон промовлені слова. Жінці, вочевидь, довелося докласти зусиль, коли вона нарешті нагадала, що час повертатися.

— Ох, не йдіть так рано, — скрикнув він.

— Я мушу йти, — пробурмотіла жінка. — Мені страшно.

Раптом інтуїція підказала Філіпові, як варто вчинити.

— Я не можу повернутися просто зараз. Посиджу трохи тут і подумаю. У мене палає обличчя. Нічне повітря трохи освіжить його. На добраніч.

Він простягнув руку з серйозним виразом обличчя, і міс Вілкінсон мовчки потисла її. Йому почулося здавлене ридання. Ох, як надзвичайно! Коли, тривалий час понудьгувавши наодинці в садку, хлопець повернувся додому, міс Вілкінсон уже лягла спати.

Після цієї ночі все між ними змінилося. Наступні два дні Філіп поводився, як спраглий коханець. Юнакові страшенно лестило, що міс Вілкінсон закохалася в нього: вона зізналася йому в цьому і англійською, і французькою. Жінка засипала Філіпа компліментами. Ніхто раніше не казав йому, що в нього чарівні очі й чуттєві вуста. Кері ніколи не переймався власною зовнішністю, але тепер, щойно випадала нагода, задоволено розглядав себе в дзеркалі. Як приємно було відчувати пристрасть, яка охоплювала душу міс Вілкінсон, коли він цілував її. А цілувалися вони чимало: легше було займатися цим, ніж промовляти слова, яких, як підказувала Філіпові інтуїція, жінка чекала від нього. Зізнаючись, що обожнює її, хлопець досі почувався дурнем. Йому хотілося мати когось, перед ким можна було трохи похизуватися і радо поділитися незначними подробицями своєї перемоги. Часом сказане міс Вілкінсон збивало його з пантелику. Він мріяв, аби поруч опинився Гейворд, пояснив йому, що вона має на увазі, і порадив, що краще робити далі. Кері не міг вирішити, чи слід пришвидшити розвиток подій, чи дозволити їм природно розвиватися. У них залишилося всього три тижні.

— Думка про це нестерпна, — жалілася міс Вілкінсон. — У мене серце крається. А потім ми, можливо, більше ніколи не зустрінемося.

— Якщо ви хоч трохи любите мене, то не будете зі мною такою жорстокою, — шепотів юнак.

— Чому ви не можете отримувати задоволення, і нехай все буде, як буде? Чоловіки завжди однакові. Їх неможливо задовольнити.

А коли він спробував натиснути на неї, вона сказала:

— Хіба ви не бачите, це неможливо. Тут нам нічого не вдасться.

Філіп пропонував різноманітні схеми, але жінка не погоджувалася на жодну з них.

— Я не наважуся так ризикувати. Буде жахливо, якщо ваша тітка довідається.

За кілька днів у нього з’явилася чудова ідея.

— Послухайте, якщо у неділю ввечері у вас болітиме голова і ви запропонуєте залишитися вдома і придивитися за будинком, тітка Луїза піде до церкви.

Зазвичай місіс Кері залишалася вдома, аби службу могла послухати Мері-Енн, але вона зраділа б можливості відвідати вечірню.

Філіп не вважав за потрібне повідомляти родичам про зміни у своїх християнських поглядах, які сталися з ним у Німеччині; неможливо було уявити, що дядько з тіткою зрозуміють його, простіше було спокійно продовжувати ходити до церкви. Утім, він відвідував тільки ранкові служби, вважаючи свою відмову йти до храму ввечері елегантною поступкою суспільній упередженості та гідним проявом вільнодумства.

Коли він запропонував свій план, міс Вілкінсон спершу не озивалася, а потім похитала головою.

— Ні, не буду, — відмовилася вона.

Але в неділю за чаєм жінка здивувала Філіпа.

— Гадаю, сьогодні ввечері я не піду до церкви, — раптом повідомила вона. — У мене страшенно болить голова.

Місіс Кері неабияк розхвилювалася і наполегливо давала гості якісь «краплі», до яких звикла сама. Міс Вілкінсон подякувала їй і одразу після чаю оголосила, що піде до себе та ляже.

— Ви впевнені, що нічого не хочете? — стурбовано перепитала тітка Луїза.

— Цілком упевнена, дякую.

— Ну, якщо так, то я, напевно, піду до церкви. Мені нечасто випадає нагода послухати вечірню.

— О, так, обов’язково підіть.

— Я залишуся тут, — утрутився Філіп. — Якщо міс Вілкінсон щось знадобиться, вона в будь-який момент зможе погукати мене.

— Тоді залиш краще двері до вітальні відчиненими, Філіпе. Так ти почуєш, якщо міс Вілкінсон дзвонитиме.

— Обов’язково, — запевнив він.

Тож о шостій годині вечора Філіп залишився в будинку наодинці з міс Вілкінсон. Від страху його трохи нудило, і він уже шкодував, що вигадав цей план, але тепер було занадто пізно й не можна було проґавити нагоду, якою він сам себе забезпечив. Що подумає про нього міс Вілкінсон, якщо він не наважиться?! Хлопець вийшов у коридор і прислухався. Абсолютна тиша. Він замислився, чи не болить голова у міс Вілкінсон по-справжньому. Напевно, вона вже й забула про його план. Серце шалено закалатало. Філіп піднявся сходами, скрадаючись, намагаючись не шуміти і зупиняючись, щойно вони заскриплять. Він застиг перед дверима міс Вілкінсон і прислухався, а потім поклав долоню на круглу дверну ручку. Почекав. Йому здавалося, що він налаштовувався хвилин зо п’ять, до того ж рука тремтіла. Він залюбки втік би, якби не боявся, що мучитиметься докорами сумління. Здавалося, наче він піднявся на найвищий трамплін у басейні; знизу той виглядав дитячим, але якщо піднятися на нього і подивитися на воду, серце тікає в п’яти. Єдине, що змушує стрибнути — це сором, не хочеться смиренно спускатися сходами, якими щойно