Буллет-парк - Джон Чівер
— Я загубив бумажник! — гукнув він.
— О, господи! — зойкнула вона.
Неллі чудово знала, що йому той бумажник зовсім сьогодні не потрібний, але знала й те, що без бумажника він не піде в гості. Коли губилася якась річ, то вони обоє дуже гостро це переживали, немов усе їхнє життя залежало від цілої системи талісманів.
— Я прийшов додому, — почав знову Нейлз,— випив, пішов нагору, роздягнувся, прийняв душ, отже, він повинен десь бути.
Цілої півгодини або й довше вони піднімались і сходили вниз, заходили у вітальню, виходили з неї, висували шухляди, якими ніколи не користувались і в яких лежали різні різдвяні прикраси, шукали під кріслами, перекидали газети й журнали, вибивали подушки, мацали під матрацами. Якби хто побачив їх тоді, то подумав би, що вони згубили святу чашу, розп'яття, рятівний якір. Невже й справді Нейлз не міг поїхати в гості без свого бумажника? Не міг.
— Я прийшов додому, — повторяв він,— випив віскі, пішов нагору, роздягнувся й прийняв душ...
— А він ось! — вигукнула Неллі.
Це був чистий ангельський голос, що визволив їх від смерті.
— Він лежав у буфеті, на полиці, під протоколом останніх зборів. Ти, мабуть, сам його туди поклав, коли наливав собі віскі.
— Дякую, кохана, дякую,— сказав Нейлз своїй рятівниці.
Вони пішли з гості. Десь загримів грім. Цей звук знову нагадав Нейлзу, як добре й безжурно було йому замолоду.
— Знаєш, люба, я був дуже щасливий того літа, коли лазив по горах у Тіролі. Я зійшов на пік Кайзера й на Пенгельстейн. У Тіролі під час грози дзвонять по всіх церквах. Це дуже хвилює. Не знаю, чого я тобі про це зараз розказую. Мабуть, того, що й зараз гроза.
Еліот і Неллі прибули за чверть на восьму. Через десять хвилин під'їхав своєю машиною Хеммер і поставив її біля в'їзду. Він був геть п'яний.
— Їдьте, будь ласка, ближче,— гукнув йому Тоні,— Місця ж скільки завгодно.
— Я незабаром поїду,— сказав Хеммер, — то хочу поставити так, щоб потім легко було виїхати.
— Це буде легко,— сказав Тоні.— Тут стоятиме не більше тридцяти машин.
— То сідайте до мене, я підвезу вас нагору,— запропонував Хеммер.
Щойно Тоні сів у машину, він приснув йому в очі мейсом. Тоні голосно, хрипко застогнав і впав наперед, ударившись головою об щиток. Хеммер щосили, як справжній убивця, вдарив його палицею, а потім поїхав до церкви, що була зовсім недалеко. Церковні двері, як завжди, відчинені.
Хеммеру пощастило: всього хвилин десять тому місіс Темплтон поставила на вівтар букет троянд. Він потягнув Тоні в бічний вівтар, а потім пішов до машини по бензин. Замкнув двері у вівтар — це був єдиний хід до церкви, не рахуючи ризниці. Він намацав вимикач, увімкнув світло і хотів облити Тоні бензином, але передумав і вирішив викурити спочатку сигарету. Він утомився й важко дихав. Йому було радісно бачити, як боже ягня на вівтарі ловко зачепило ратичкою дерев'яне розп'яття. Раптом до нього долинув шум з вестибюля. Серце трохи не вискочило від хвилювання. Але відразу ж і заспокоївся — це дощ заторохтів по даху.
Коли Рутуола, вийшовши з таксі, підійшов до парадних дверей Левелленів, його зупинив дворецький:
— Якщо ви до когось із гостей, то вам доведеться пройти чорним ходом.
— Мені необхідно бачити містера Нейлза,— сказав Рутуола.
— Сюди вам не можна.
— Містере Нейлз, містере Нейлз! — загукав Рутуола.— Ідіть сюди, швидше, будь ласка!
Нейлз стояв біля бару. Почувши, що його кличуть, він вийшов.
— Їдьте до церкви Ісуса Христа,— сказав Рутуола.— Нічого в мене не питайте. Негайно їдьте до церкви Ісуса Христа.
З голосу Рутуоли Нейлз зрозумів, що Тоні загрожує небезпека, але він не кинувся щосили до машини і взагалі не поспішав. Його губи напухли. А нерви були спокійні, як ніколи. Спереду їхали машини із станції — тільки-но прибув вечірній поїзд, але Нейлз не ризикнув їх обганяти.
Приїхавши до церкви, він побачив там машину Хеммера. Це його не здивувало, наче він цього й ждав. Щосили почав стукати в замкнені двері.
— Хто це? — спитав Хеммер.
— Нейлз.
— Ви сюди не ввійдете. Я замкнув двері.
— Що ви робите, що ви збираєтесь робити?
— Я збираюся вбити Тоні.
Нейлз повернувся до машини. В його вухах гуло, але Цей голосний і болючий гул, здавалося, тільки збільшував його рішучість. Він не відчував ні страху, ні розгубленості. Помчав у Каштанову алею, взяв з підвалу механічну пилку й повернувся до церкви.
— Хеммер?
— Тут.
— З Тоні все гаразд?
— Поки що так, але я його вб'ю. Ось тільки докурю сигарету.
Нейлз натиснув ногою на педаль пилки й натягнув шнур. Циліндри загуркотіли, і, коли мотор завівся, пилка зі скреготом врізалась у дубові двері. Вони були оббиті кругом, але посередині тонкі, й пилка швидко їх розпиляла. Він пропиляв діагональну щілину, а потім легко вибив двері плечем. Хеммер сидів на передній лаві і плакав. Біля нього стояла каністра з бензином. Нейлз підняв сина з вівтаря й виніс його під дощ. Здавалось, вода ринула з ревом до вузької смужки світла біля відчинених дверей. Дощ лив такий, що збивав листя з дерев, і в повітрі запахло сирістю. Він повернув Тоні свідомість.
— Тату, татку,— шепотів він.— Хто ця людина в светрі? Що він хотів зі мною зробити?
— Ти поранений? Дуже поранений? Може, поїдемо в лікарню?
— Не треба, все гаразд. У мене тільки болить голова і щемлять очі, але я хочу додому.
В газетах про це писали так: «Механічна пилка запобігла вбивству. Еліот Нейлз, що живе на Каштановій алеї Буллет-Парку, штат Нью-Йорк, з допомогою механічної пилки розпиляв замкнені двері церкви Ісуса Христа і врятував життя своєму синові Антоні. Поль Хеммер, також з Буллет-Парку, признався, що вчинив замах на життя,— його помістили в державну лікарню для душевнохворих злочинців. Він зізнався, що викрав молодого хлопця і повіз його в церкву, аби спалити на вівтарі. Він запевняв, що хотів тим самим розбудити людство од сплячки».
У понеділок Тоні
