Зима у горах - Джон Вейн
Потроху Роджер почав застосовувати свої знання валлійської мови: він уже міг обмінюватися репліками з пасажирами автобуса. Вони були незмінно доброзичливими і намагались йому допомагати, неначе вважали, що, силкуючись розмовляти їхньою мовою, він робить їм ласку. Роджер, природно, не спростовував цієї думки й не пояснював, що зацікавився їхньою мовою через потяг до білявих шведок, які, можливо, вивчають кельтську філологію в Упсалі. А взагалі все, пов’язане з університетом, здавалось йому зараз дуже далеким. Проте його плани щодо Упсали, нині забуті в своїй основі, являли собою певним чином більшу реальність, ніж автобус Герета, оскільки прямо продовжували лінію його життя, включаючи й професійну кар’єру. Але поки що Горстів автобус вимагав, щоб до нього ставилися як до справжньої реальності.
Пасажирів — а вони майже всі були постійними — він уже знав в обличчя, знав їхні імена. Наприклад, часто їздили їхнім автобусом дзвінкоголосий пастух у завеликих чоботах, якого він зустрів того першого вечора в пивній, і двоє молодиків, які тоді теж там були: чорнявий сором’язливий хлопець і другий, схожий на боксера. Чорнявого й сором’язливого звали Ділвін, кін був другом дитинства Райанон. П’ятнадцять років тому вони разом гралися на гірському схилі, а тепер вона перетворилась на гарно вдягнену красуню, об'єкт уваги чоловіків, він же безнадійно залишився далеко позаду. Але ж чи так? Коли вона їхала в автобусі, він завжди сідав поряд і не зводив з неї очей, а іноді вони обмінювались кількома словами. Вона розмовляла з ним безтурботно, легко, немов з родичем. Ділвін мав ще одну пристрасть — моделі літаків. Він був членом клубу, який влаштовував свої зустрічі на великому рівному полі за Карвенаєм; вони запускали там свої дивовижні іграшки в тривалі акробатичні польоти високо над землею, а самі стояли на полі, вдивляючись у небо й тримаючи в руках прилад керування по радіо з довгим вусом антени. Траплялось, Ділвін сідав в автобус із моделлю літака завбільшки з нього самого, а його кишені відстовбурчувались від напханого в них інструменту і баночок з пальним. Він мешкав на одній з терас Лланкрвіса, і коли-не-коли звідти за гарної погоди чулось пронизливе дзижчання мотора його літачка, що виписував тонкі візерунки в залитому сонцем небі,— це бувало, коли він запускав і випробовував нову модель. Але тепер сезон польотів наближався до кінця.
Другого хлопця, схожого на боксера-професіонала, звали Йорверт. Роджер побоювався його. Обличчя в нього завжди було похмуре і, здавалося, щоразу хмурилося ще більше, тільки-но погляд його зупинявся на Роджері, Коли Роджер підходив до Йорверта взяти платню за проїзд, вій тримав гроші в своїх товстих шкарубких пальцях так, ніби зважував, чи не кинути монети Роджерові в обличчя. Відтоді як Роджер побачив Йорверта в пивній, він знав, що той не цурається чарки, але сподівався, що хлопець п’є в міру й ніколи не перепивається. Роджер просто не уявляв, що робитиме, коли Йорверт сяде в автобус п’яний і у войовничому настрої.
Тримався Йорверт з явною недоброзичливістю, але більшість пасажирів сприймала присутність Роджера в своєму колі дуже природно й невимушено, і в нього часом виникало відчуття, ніби він завжди жив тут. Коли він збирав пенні, теплі від рук цих людей, прислухався до гучної балачки жінок, які намагалися перекричати гуркіт автобуса, споглядав гори або море, що з’являлися за довгастим прямокутником вітрового скла, йому починало здаватися, ніби оце і є життя, а всього іншого просто не існує.
Майже так. Бо не все ще вписувалось у цю картину. Його стосунки з Геретом, наприклад, дивним чином застигли на одному рівні. В міру того як минали дні і кількість годин, проведених у товаристві Герета, збільшилася спочатку до десятків, а потім і до сотень, Роджер дедалі сильніше відчував, що Герет пізнає його краще й краще, а сам він про Герета нічого не знає. В цьому обличчі з гачкуватим носом і очима хижого птаха, які пильно дивились із глибоких западин, було щось таке, що не допускало невимушеного зближення. З такою людиною було нелегко зав’язати близькі, нехай навіть і поверхові стосунки. Роджер, приміром, з’ясував для себе, що не може вправлятися у валлійській мові з Горстом. Якщо він вимовляв якусь фразу по-валлійському, Герет ущипливо посміхався і відповідав по-англійському.
І все ж траплялось і так, що першим починав розмову Герет. Вранці після того, як двері Роджеру було облито фарбою, коли вони, приїхавши рейсом о десятій тридцять нагору, стояли біля автобуса і дивились на широчезну просторінь моря із тонкою смужкою зелених полів уздовж берегової лінії й темний клин Енглсі, Герет сказав:
— Ну як там вам у місіс Опори Джонс? Добре влаштувались, га?
На мить Роджерові закортіло розповісти Герету про червону фарбу. Та він вирішив за краще не розводитись про цю подію. Неподалік від будинку місіс Опори Джонс дорога розгалужувалась. Герет проїхав дальнім відгалуженням і не міг бачити вихлюпнутої на двері фарби. Безперечно, поговір про це рано чи пізно дійде й до Герета, але від нього, Роджера, він ні про що не дізнається. У Герета свого клопоту по маківку, не треба обтяжувати його ще моїми дрібними неприємностями.
— О, чудово,— відповів Роджер.— Я вже почуваю себе у Лланкрвісі як удома.
Це було, звичайно, сказано надто сильно, і Роджер зрозумів це, як тільки закінчив фразу. Почувати себе у Лланкрвісі як удома — означало бути одним з Геретових сусідів, а він мав лише невиразне уявлення про те, в якій частині селища мешкає Герет, і, звичайно, не міг би показати його будинку. По закінченні робочого дня Герет просто зникав у напрямку верхньої частини селища, де на терасах стояли найменші будиночки. Роджер припускав, що Герет живе самотою, але знову ж таки ніяких доказів на користь цього но мав. Навпаки, в Герета могли бути дружина і шестеро дітей.
— Що ж, Лланкрвіс непогане місце, коли до нього звикнеш,— промовив Герет.— Я знав людей, які вважали, що десь-інде вони жити не можуть. Сам я цього не пробував. Але Лланкрвіс ніби притягує до себе людей. Візьміть хоча б місіс Аркрайт.
Роджер кивнув. Місіс
