В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
Відчуваючи всю відповідальність свого теперішнього становища, він вирішив більше не гальмувати подій і не стримувати свого прагнення пізнати істинну суть всього, що відбувалося. Тепер він вирішив стояти намертво, до останнього відстоювати право бути самим собою. І Посвячений мав допомогти йому на цьому важкому шляху.
Незмигно глянувши в очі свого усміхненого співрозмовника, він твердо, із акцентами на кожному складі, мовив:
«Я бажаю, аби світ дізнався правду! І ти допоможеш мені здійснити мою мету».
«Звісно! Я так довго цього чекав. Тепер я можу бути корисним тому, хто справді заслуговує на мою вірність! Наказуйте, повелителю, я виконаю будь-яку вашу забаганку!», — Посвячений знову низько схилив голову.
Він, лякаючись самого себе, грізно й несамовито розсміявся, ніби якийсь міфічний герой, що прийшов з потойбіччя виконати складну і небезпечну місію. Він більше не противився своїм почуттям та бажанням, він звільнив власне «Я», відпустив його на свободу, дозволивши відтепер керувати не лише собою, а й цілим світом навкруги. Уже не тямлячи себе від азарту і екстазу, в якому враз опинився, він повільно і голосно проказав:
«Нехай всі дізнаються, що я повернувся! Ти зробиш це заради мене!»
…Посвячений кудись зник, а він ще майже цілу годину стояв, як укопаний, біля свого під’їзду, важко і неохоче повертаючись до тями, наче після добрячого наркозу. Що це було з ним? Мара? Затемнення свідомості? Самонавіювання? Чи гіпноз, якому його піддав той низенький чоловік з лікарні? Що він казав йому, про що переконував, які накази давав, і куди зрештою попрямував? Він нічого не пам’ятав, лише відчував, як все його єство млосно розтікається довкола часом і простором, і він уже не здатен контролювати своє тіло, свої думки, свою свідомість. Він наче й не належить собі самому, наче спостерігає за собою звідкись збоку, ніби проглядає дивний документальний фільм, героєм якого він чомусь став. І він повільно згадував цю кінострічку, впізнавав оточення, будинки, пейзажі, що були зафільмовані там, і нарешті впізнав головного персонажа — журналіста Шульца, що стояв посеред вулиці й задумливо дивився углиб себе. Але це вже був не звичний, знаний і вивчений вздовж і впоперек журналіст Шульц, а хтось інший, котрого він начебто знав ще змалечку, знав завжди, усе життя, але котрий прокинувся тільки зараз, немов після довгого летаргійного сну. І Шульц посміхнувся цьому до болю знайомому незнайомцю, і той посміхнувся йому у відповідь. Вони впізнали одне одного. Вони нарешті зустрілися…
Насувалася святкова ніч, з усіх боків уквітчана щосекундними кольоровими сплесками феєрверків, озвучена безліччю веселих і стривожених голосів, пофарбована у потойбічні барви штучних райдуг, що витискали небо зі шкаралупи суцільної темряви, і жбурляли його яскравими плямами під ноги перехожим. Народ, наче океанські хвилі, виплеснувся на вулиці міста, відраховуючи останні хвилини до настання Нового Року, відкорковуючи шампанське, стріляючи в реальність своїми нехитрими вибуховими пристроями. Здавалося, весь світ ось-ось має вибухнути і розсипатися на мільйони дрібних пилинок, які, мов іскри, поволі гаснуть у небі після чергового залпу святкових вогнів.
Він йшов центральною площею, розштовхуючи юрми вже доволі нетверезих і збуджених жителів цього міста. Він твердо знав, куди і для чого крокує. Під пам’ятником відомому поету його чекала Анна — та сама Його Анна, яка зателефонувала годину тому і призначила зустріч на цій площі.
Впізнавши її худорляву фігуру у довгому чорному пальті, він прискорив кроки і за кілька секунд вигулькнув з натовпу прямо перед нею. Здригнувшись від несподіванки, Анна тривожно роззирнулася навколо, ніби пересвідчуючись, що він прийшов один.
«Ти хотіла мене бачити? Я тут», — гукнув він, намагаючись перекричати скажені вигуки людей і вибухи петард.
«Так, я хотіла тебе бачити… За цей час я багато пережила й зрозуміла. І тепер я точно знаю, хто ти такий! Ти — це Він. Ти повернувся до мене, аби я знову відчула радість життя і була, як раніше, щасливою! Я так довго цього чекала…», — Анна впритул наблизилася до нього і міцно обійняла, пахнувши в обличчя легким яблуневим ароматом своїх парфумів, — «Навіщо ти залишив мене саму серед цього мороку і безумства? Навіщо кинув наодинці з цим жахом? Але можеш не відповідати — тепер це вже неважливо! Тепер ти залишишся зі мною назавжди і більше нікуди не підеш! Тепер я тебе вже нікуди не відпущу!»
Він дозволив їй поцілувати себе в губи, але не поспішав відповідати на її ніжності. Він стояв, запхавши руки в кишені куртки, і впритул, незмигно дивився на жінку, що всім тілом линула і тулилася до нього, очікуючи взаємності. Вона покривала його обличчя шаленими поцілунками, міцно притискала до себе, шукаючи своїми теплими долонями частинки його незахищеного одягом тіла. А він дивився на неї і мовчав. Всередині він відчував нестримну радість, що розливалася тілом, немов перші весняні промені сонця, затоплювала його єство, мов тепле море, з яким чекав зустрічі цілий рік, і яке, нарешті, обережно й спершу нерішуче торкається твоїх пальців, ніби соромлячись, ніби перевіряючи тебе на взаємність, ніби боючись втратити тебе назавжди. Радість ця не мала меж, від неї ставало водночас солодко і гірко, а душу охоплювало відчуття бажаного неспокою, від чого тіло починало труситися, як у пропасниці, і кожною своєю клітинкою відчувало таке близьке і вже непереборне переродження.
Зробивши майже надлюдське зусилля, він змусив себе вийти з трансу і обдивився навколо, ніби у галюциногенному маренні побачивши надміру рухливі тушки переповнених штучним щастям
