Діти морських туманів - Клод Кампань
Тоді ти зауважив:
«Малюнок наївний, кольори трохи бляклі, але то майже символ, оцей подвійний сюжет! З одного боку, ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, тішаться радощами повсякденного буття. А з другого — перелітні птахи, що жадають нових обріїв і нових відкриттів…»
І, помовчавши якусь мить, ти затарабанив пальцями по паперовій скатертині і стиха спитав:
— Хто ж із них щасливіший? Чи ті, що завжди прив'язані до свого гнізда, чи вічні мандрівники, перелітні птахи?..
Я не могла довго лишатися там і скоро повернулася до своєї незакінченої роботи. Густий туман розсіявся, післяполудневе світло осяяло свіжопофарбовані стіни.
Через годину Ян пройшов по дорозі, навіть не глянувши на школу. Руки, як завжди, глибоко в кишенях, голова — трохи нахилена вперед, певне, він придивлявся до кожного жмутка трави, ніби про щось запитуючи її,— отак він і пройшов повз мене.
Я крадькома подалася за ним назирцем…
Курка шукала собі поживи, видзьобуючи щось біля цегляної церкви, якась жінка качала насосом воду перед старою сторожкою з гербом на високому димарі, далі виднілися руїни замку з широко розчиненою брамою біля старого, порослого мохом мосту, величезний дуб, у затінку його густої зеленої крони ховалися борони й плуги. Трохи далі двоє малих хлоп'ят, — певне, брати, — посідавши на камені біля підвіконня, гомоніли про щось, перебиваючи один одного…
Чому Ян спинився перед цією картиною, віддавна такою знайомою йому? Хіба три роки тому він не обслуговував ціле літо й зиму, сидячи за кермом грузовика з борошном, десятки навколишніх сіл, таких схожих на це село, — вони відрізнялися не більше, як брати й сестри одної родини, і в самих назвах їхніх вже почувався дух Фландрії: В'єрр-Еффруа, Байнктун, Юпландр, Манкінгем, Вірвінь… То чому ж?
Та ось Ян подався на дорогу по той бік села, що вела в Перн.
Тоді я знову пішла до школи.
* * *— А мене ти нагодуєш обідом, Фанні?
Я аж здригнулася з несподіванки. Цей химерний день у Суверен-Мулені, коли ми були з Яном зовсім близько, але так і не підійшли одне до одного, ніби оповив Яна якимсь таємничим серпанком, і я чомусь не уявляла собі, що знову побачу його надвечір, Що він просто увійде до Сонячних Дзиґарів і напроситься на обід…
— Авжеж, нагодую, — нарешті озвалася я і одвернулася, щоб приховати своє збентеження.
Не кажучи більше ні слова, поставила для нього столовий прибор на стіл.
Обід пройшов у трохи гнітючій обстановці, бо кожен з нас побоювався зненацька почути від іншого, здавалось би, таке банальне запитання:
«До речі, що ти робив (чи робила) сьогодні вдень?..»
— Я був у Перні, пішов туди прогулятися, — раптом сказав Ян. — У тамтешній церкві на мармуровій дошці вирізьблено імена священиків, які були в тому селі. Є дати їхнього прибуття туди і смерті. Чи знаєш ти, Фанні, що з часів Людовіка XIV помінялося тільки сім кюре? Тільки сім кюре з 1692 до 1940 року, від Короля-Сонця аж до другої світової війни — уявляєш?.. Але ж вони ніколи не виїздили з цієї глушини, не покидали свого краю!
І Ян закінчив, знизавши плечима:
— Отож я й питаю себе, де ти могла знайти корсарів серед своїх предків?
— Корсари, як тільки траплялася нагода, поверталися додому, — відказав за мене дідусь. — Так само, як це роблять тепер наші рибалки з Етапля. Добре, коли їм вдається навідатися до родин двічі на тиждень. Таку принадну країну, як наша, не можна забрати з собою в кишеню, наче олівець чи носову хустину!
…Трохи пізніше ми лишилися вдвох у великій вітальні. На землю вже спустилися ранні сутінки, й довелося засвічувати лампи. Отож ми згадали принагідно про ту пору року, коли дні бувають найдовші… Говорили про те, що треба любити без будь-яких ілюзій цей край, де густі морські тумани й дощі можуть вкрасти навесні тижнів зо два підряд, зате потім ясні погожі дні повернуться і в листопаді, якщо їм заманеться.
— Незгірше, як у нас у Бергені! — зауважив Ян. Він сидів біля піаніно, поклавши руки на кришку.
— Якщо хочеш послухати музику, Фанні, я можу трохи пограти.
Ми були самі в залі; дідусь пішов у свою кімнату, Гійом тепер повертався з Рейд'єра пізно. З гострою заздрістю я уявила собі мого брата біля Годлен, його коханої нареченої, подумала про їхню любов, таку ясну й безхмарну, як світанкова зоря, що сходить над сільською хатиною поблизу морського узбережжя.
— Я й сама не знаю, чого хочу. Та якщо вже ти сів до піаніно, то грай! — пробурмотіла я.
Я була стомлена й сумна, так наче довго-довго блукала якимсь лабіринтом. Не мала сили навіть розпалити вогонь у каміні. Сиділа на кам'яному виступі каміна, спершись підборіддям на коліна, і згадувала роки своєї ранньої юності, коли я верталася з колежу і ось тут, на цьому самому місці, готувала домашні завдання, осяяна відблисками полум'я, під шурхіт Гійомового рубанка, а Капітан, умостившись у своєму кріслі, задумливо дивився на вогонь і розповідав про нічні вахти, про друзів-моряків і кораблі, на яких він колись плавав…
— Як добре було б, аби мала зараз п'ятнадцять років… — сумно прошепотіла я. — І щоб нічого ще не було в моєму житті! Ні Інгвільд, ні тебе… Ні… всього іншого!
— Іншого?.. Ти хочеш сказати: Годлен, Гійомових заручин? Мого повернення? А може… Нікола?
У відповідь я тільки ствердно кивнула головою. Янове обличчя здригнулося, наче від невимовного болю. Запанувала мовчанка… Довга й важка. Чи й у Яна виникло таке відчуття, що ця гра в мовчанку стає нестерпною? Ось він розкрив піаніно, пальці його пробігли по клавішах, і в кімнаті полилися мінорні звуки.
— Бути подібним до компаса, чия стрілка не знає, де північ, не дуже приємно
