Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
Якось познайомився я на Святій Горі — ходив і туди, краще був би ноги переламав! — з одним ченцем, пастором Лаврендіосом із Хіоса. Цей бідолаха вірив, що в ньому сидить диявол, навіть ім’я йому дав — казав на нього Ходжа. «Ходжа хоче їсти м’ясо у велику п’ятницю»,— бурмотів нещасний Лаврендіос, б’ючи головою об поріг церкви,— Ходжа хоче спати з жінкою. Ходжа хоче вбити ігумена. Ходжа, Ходжа, не я!» — І знай б’є лобом у камінь.
Отак само і я, хазяїне, маю в собі диявола й називаю його Зорбасом. Той мій внутрішній Зорбас не хоче старіти, ніяк не хоче, та він і не постарів, то дракон, у нього чорне, як воронове крило, волосся, тридцять два (32) зуба, і за вухом стирчить гвоздика. А зовнішній Зорбас спасував, бідолаха, волосся в нього посивіло, увесь він згас, зморщився, зуби в нього повипадали, вушиська позаростали сивим, ніби у віслюка, старечим волосом.
Що мені робити, хазяїне?
Допоки два Зорбаси змагатимуться один з одним?
І котрий урешті переможе?
Якщо я скоро здохну, то це на добре, тоді ще є надія, а якщо житиму довго, тоді пропав; пропав я, хазяїне, настане день, коли я зроблюся посміховиськом. Утрачу свою свободу, примусять мене невістка й донька няньчити якогось задрипанця, якесь чудовисько, їхнє дитя, щоб воно не обпеклося, не впало, не закалялося, а як закаляється, то бери його — тьху! — і чисть!
Такі ж муки чекають і на тебе, хазяїне, і хоч ти й молодий, та все одно пильнуй! А тому слухай, що я тобі скажу! Ставай на той шлях, яким іду я, іншого рятунку немає,— давай лазити по горах, добувати вугілля, мідь, залізо, магнезію, щоб мати великий зиск, щоб нас боялися родичі, щоб друзі лизали нам ноги, щоб господарі скидали перед нами капелюхи. Якщо нам не пощастить цього досягти, то краще смерть, хазяїне, хоча б від вовка чи ведмедя, чи від будь-якого іншого звіра, який тільки запопаде нас, та й на здоров’я йому! На те ж і пустив господь звірів у світ — їсти усяких отаких, як ми з тобою, аби вони не ставали посміховиськом».
Тут Зорбас намалював кількома кольоровими олівцями високого, кістлявого чоловіка — він біг під зеленими деревами, а за ним гналося сім червоних вовків. Під малюнком грубими літерами було написано: «Зорбас і сім смертних гріхів».
Далі він писав:
«Гадаю, ти зрозумієш із мого листа, яка я нещасна людина; лише тоді, коли розмовляю з тобою, я маю бодай слабку надію перепочити від того, що гнітить мою душу. Бо й ти, шановний, такий самий, як я, але ти цього не знаєш; ти теж носиш у собі диявола, тільки ще не знаєш, як його звати. А через те, що не знаєш, як його звати, то злостишся, мало не луснеш, охрести його, хазяїне, і тобі полегшає.
Ну, тепер ти знаєш, який я нещасний; вся моя кмітливість — я це бачу ясно — лише глупота, і нічого більше, однак бувають особливі хвилини, часом цілі дні, коли мене переповнюють думки великої людини, і якби я міг здійснити те, чого домагається внутрішній Зорбас, я подивував би світ!
Оскільки я не маю угоди з життям про його тривалість, то відпускаю гальма, як тільки опиняюся на крутому узвозі. Життя кожної людини — це залізнична колія з підйомами та спусками, і всяк розумний їде нею розважливо, а я — і в цьому моя перевага, хазяїне,— вже давно відкинув геть здоровий глузд, бо не боюся карамболів; зробити карамболь у нас, робітників, означає полетіти під укіс. Бодай я провалився, якщо зважаю на всі ті карамболі, які роблю; я день і ніч ганяю щодуху, задовольняю свої бажання, і хай вріжуся кудись, хай розлечуся на друзки. Що мені втрачати? Нема чого. Хіба, коли б я ганяв розважливо, то ні в що б не врізався? Врізався б, а тому — більше жару!
Ось ти смієшся з мене, та я все одно пишу тобі оці свої нісенітниці або, якщо хочеш, думки чи слабинки — тільки ж їй-богу, я не бачу ніякої різниці між цими трьома речами — я пишу, а ти собі смійся, коли тобі не набридло. І я сміюся від того, що ти смієшся — тим то сміх на цьому світі й не має кінця. Кожен має якесь дивацтво, але найбільше дивацтво, я думаю, це не мати ніякого дивацтва.
Отже, тут, у Кастро, я вивчаю своє дивацтво і описую тобі все детально, бо хочу, аби ти мені щось порадив. Ти ще молодий, хазяїне, це правда, але ж ти начитався старечої мудрості і вже трохи, даруй мені, постарів, тож я й чекаю твоєї ради.
Так ось, я думаю, що кожна людина видає свій особливий запах: ми його не відрізняємо від інших, бо запахи перемішуються, і ми не знаємо, де твій, а де мій, чуємо тільки, що в повітрі стоїть якийсь сморід, що його називають людським духом. Дехто вдихає його, як парфуми, мене ж від нього тягне блювати. Ну, та хай собі, це вже інша пісня.
Я хотів — ох, мало знову не відпустив гальма — я хотів сказати, що ці безстидні жінки мають тонкий нюх, просто-таки собачий, і відразу чують, хто з чоловіків аж тремтить за ними, а хто ними гидує. Тому, хоч би до якого міста я подався, ще навіть і досі, дарма, що я старий, і пика в мене потворна, і одягнений неохайно, все одно зо дві-зо три жінки завжди теліпаються за мною. Взяли, бач, слід мій, суки гончі, побережи їх і помилуй, господи!
Так ось, першого дня, коли я дістався живий і цілий до Кастро, був уже вечір, смеркалося. Я відразу кинувся по крамницях, але кругом було вже зачинено, то я подався в заїзд, нагодував мула й сам повечеряв, умився, закурив і вийшов прогулятися. У місті нікого знайомого, жодна душа мене не знає, одне слово, воля вільна. Можна було свистіти на вулиці, реготати, розмовляти самому з собою. Я купив насіння і, лузаючи та спльовуючи лузгу, почав никати вулицями. Засвітилися ліхтарі, чоловіки попивали узо[38], панни розходилися по домівках, у повітрі пахло пудрою,
