Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

— Йолопе ти малий! — вигукнув дідок. — А я от зараз покладу їх до кишені та й начхаю на твого паспорта.

Філіп занепокоєно зиркнув на нього і простягнув руку, щоб забрати гроші. Дідок зареготався.

— Я гадав… — почав було Філіп.

Старий знай реготався. Філіп з досадою забрав свою руку і спробував усміхнутися.

— Я знаюся на людях, — сказав він. — Знаю, що ви так не зробили б.

Дідок перестав сміятися. У нього був лихий і веселий вигляд.

— Воно знається на людях. Бідолашний мій шмаркачу, ти приходиш до мене, ти вперше мене бачиш, і от ти дістаєш грошенята й кладеш їх на стіл, та тебе вже за це треба вбити. Йди, йди собі, дай мені спокійно попрацювати. Поки що я візьму тисячу франків, на той випадок, якщо ти передумаєш. Решту принесеш тоді, коли прийдеш по документи.

Ще один ляпас, я всі їх поверну. На очах у нього заблищали сльози. Він мусив би розгніватися, та відчував лиш остовпіння. Як це вдається їм бути такими жорстокими, вони ніколи не опускають зброї, вони завжди насторожі, щонайменша помилка — й вони кидаються на тебе і завдають болю. Що я йому зробив? А тим, у голубій вітальні, що їм я зробив? Та нехай, навчусь я правилам їхньої гри, буду жорстоким, вони ще тремтітимуть у мене.

— Коли буде готове?

— Завтра зранку.

— Я гадав… я не сподівався, що на це піде стільки часу.

— Та невже? — поспитався дідок. — А печатки я що, сам роблю? Йди, забирайся геть, прийдеш завтра вранці, часу й так лишилося небагато, щоб усе зробити.

Надворі ніч, огидна й тепла, з її чудовиськами; кроки вже давно лунають позаду, і не посмієш озирнутися, ніч в Сен-Уані; непевний квартал.

Філіп ледве чутно промимрив:

— Коли можна прийти?

— Коли завгодно, з шостої години.

— А тут… є тут якісь готелі?

— Проспект Сен-Уан, які хоч на вибір. Йди вже, йди.

— Я прийду о шостій, — твердо сказав Філіп.

Він узяв свою валізку, зачинив двері й побрався східцями. На майданчику четвертого поверху в нього поллялися сльози, свого носовичка він забувся, втер очі рукавом, шморгнув носом декілька разів, я не боягуз. Старий неотеса нагорі прийняв його за боягуза, те презирство переслідувало його, мов погляд. Вони дивляться на мене. Філіп квапливо спустився останніми східцями. «Двері, будь ласка». Двері відчинилися в сіру каламутну теплу імлу. Філіп занурився в це літепло. Я не боягуз, так думає лише цей брудний дідок. Втім, більше не думає, вирішив він. Більше він про мене не думає, взявся до роботи. Погляд погас, Філіп наддав кроку. «Ну що, Філіпе? Ти боїшся?» — «Не боюся, не можу я». Він скулився під стіною. Пітто пестив йому стегна і груди, помацав його пипки крізь сорочку, а потім двома пальцями правої руки ляснув його по губах. «Прощавай, Філіпе, йди собі. Я не люблю боягузів». Вулиця була наповнена нічними статуями, то були люди, які попритулялися спинами до мурів, вони нічого не казали, не палили і, не рухаючись, дивилися на тебе вогкими очима ночі. Він майже біг, і серце його калатало дедалі швидше. «З твоїм писком? Авжеж, авжеж, ти малий боягуз». Вони ще побачать, всі побачать, він прийде, як інші, прочитає моє ім'я і скаже: «Для дитини заможних батьків, для хлопчиська, це не так і кепсько».

Праворуч од нього вибух світла, готель. На порозі стояв зизоокий служник; він на мене дивиться? Філіп сповільнив ходу, та зробив зайвий крок і поминув двері, служник, напевне, косував йому в спину; з пристойности він уже не міг повернутися. Зизоокий винар або ж дуель циклопів. Або ж іще: халепа для циклопа. Якось він відчув, що негаразд із очима, глянув у дзеркало і побачив: одне око рухається окремо від другого! Який жах. Їх неможливо змусити рухатися удвох, одне віддавна звикло бути саме і тепер косує вбік. На протилежному боці був другий готель, «Конкарно», маленький одноповерховий будиночок. Піти туди? А якщо вони попросять мої документи? — подумалося йому. Він не зважився перейти вулицю й попрямував тим же боком. Треба бути рішучим, але цього вечора рішучости в мене чортма, той дідок спустошив мене; хіба що, подумав він, зиркнувши на вивіску «Кава, вина, лікери», хильнути задля хоробрости? Він штовхнув двері.

Це була геть мала кав'ярня, циновий шинквас і два столики, до підошов чіплялася тирса. Господар недовірливо зиркнув на нього. «Надто вже добре я вбраний», — роздратовано подумав Філіп.

— Коняку, — сказав він, підходячи до шинквасу.

Господар узяв пляшку, на шийці в неї стирчав бляшаний носик. Він налляв коньяку, Філіп поставив долі свою валізку і з цікавістю наглядав за ним: цівка коньяку бігла з бляшаного носика, в господаря був такий вигляд, ніби він поливає городину. Філіп ковтнув і подумав собі: «Це, мабуть, злецький коньяк». Він ніколи не пив міцного, коньяк скидався на перекисле вино і обпік йому горлянку; він хутко поставив чарку. Господар дивився на нього. Була іронія в його незворушних очах чи ні? Філіп знову взяв чарку і недбало підніс її до вуст: горлянка палала, з очей текли сльози, він вихилив решту одним духом. Коли він знову поставив чарку, то відчув, що йому море по коліна, і трохи звеселів. Подумав собі: «Якраз нагода роззирнутися». Тижнів зо два тому він виявив, що не вміє спостерігати, я поет, я не аналізую. Відтоді він змушував себе подумки описувати все, хоч би де перебував, наприклад, лічити предмети у вітрині. Він кинув оком довкруги, почну з останнього ряду пляшок, угорі, над шинквасом. Чотири плящини «Бірра», одна «Ґудрону», дві «Нуаї», глечичок рому.

Хтось увійшов. Робітник у кашкеті. Філіп подумав собі: «Це пролетар». Йому нечасто випадало бачити їх, та він багато про них думав. Це був тридцятирічний чоловік, мускулястий, але негарно збудований, з надто довгими руками й кривими ногами, напевне, його знівечила фізична праця; під носом у нього була жорстка жовта щетина; на кашкеті видніла триколірна кокарда, і ввесь він здавався похмурим і схвильованим.

— Шклянку білого вина, господарю, хутчій.

— Вже зачиняємо, — відказав господар.

— Ви не хочете налляти шклянку винця мобілізованому? — поспитався робітник.

Він насилу говорив, голос його був хрипкий, немовби він цілий день кричав. Підморгнувши правим оком, він пояснив:

— Завтра вранці я вирушаю.

Господар узяв пляшку і шклянку.

— Куди ви їдете? — поспитався він, ставлячи шклянку на шинквас.

— В Суассон, — відказав той. — Я танкіст.

Він підніс шклянку до рота, рука його тремтіла, вино поллялося на підлогу.

— Ми змішаємо їх із лайном, — сказав