Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Коли в пасажира шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, – обов’язково дуже ввічливо, – обернеться й каже:
– Цу грос штадт! О! Цу грос![135]
Під’їхавши до майдану Тевелева, хай одчинить дверці й каже:
– Біте шен!
А після того, як пасажир, хвилин п’ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п’ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, – обов’язково дуже ввічливо, – скаже:
– Данке шен!
* * *
Далі справа з бруком, з «мостовими».
Довести харківське шосе до такого стану, як воно в Берліні, тяжкувато, але все-таки можна.
Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, – дамо йому на це, при його спритності, – років чотириста-п’ятсот!
Але не більше!
Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!
А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне!
Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.
Хай для цього вибирає суходільних людей.
А то буде таке, як на вул. Свердлова.
Ви коли-небудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзалу?
Помітили, який там брук?
Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.
Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці. Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.
Для моря, щоправда, така «мостова» безперечно дуже підходяща, але для української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.
Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!
* * *
Далі.
Візьмімо наші крамниці.
Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.
А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.
А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:
– Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріалу, такого самого кольору, але дорожчі карбованців на десять!
І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.
Ошарашений покупець обов’язково купить, не те що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.
* * *
Далі.
Упорядкувати слід наших візників.
Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.
Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:
КУСАЄТЬСЯ
Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі. То він стоїть і розважається.
Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається. Мовляв:
– Підійди-підійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!
Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:
– І-і-і-і!
І до пасажира. А «ванько»:
– Тр-р-р! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тр-р-р! Лазять тут, зарази!
……………………………….
А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші!
Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника – справа дуже проста.
От стоїть гурт їх.
Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить дверці.
Ну, що ж це за робота?
От у нас!
У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.
Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в’юн, ускакує до якого-небудь!
Тоді решта – не пускають того візника з пасажиром!
Б’ють батогами коня, б’ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:
– Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе!
Лясь!
У нас весело!
* * *
Далі.
Кав’ярень на кожному кроці заводити не треба.
Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з концертними залами і з волейболом.
Да… З більярдом обов’язково, а то що тоді Миша Биковець[136] і Володя Сосюра робитимуть?
– Як з буфетом?
– Обов’язково!
* * *
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.
Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіє», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.
Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.
Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.
Тільки обов’язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.
Шуцманів заводити не треба.
Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.
І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.
Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.
* * *
Німецькі «аборти» для Харкова потрібні, як вода.
Обов’язково побудувати!
І побільше!
Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказанном місці».
Без цього можна перебутися!
Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного», коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом-олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!
* * *
Далі.
Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.
І пустіть «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».
* * *
А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.
У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
* * *
Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович![137]
Як переїхати митницю
Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю.
А от звідтам…
Ой Боже мій, чого та митниця
