Уран - Микола Якович Зарудний

— Сідай, Марто...

Марта випустила з рук чемодан і впала до Полікарпових ніг.

— Прости, прости... або вбий...

Чугай хотів підняти її, але вона міцно обхопила його ноги, притулившись щокою до коліна, і плакала. Він бачив, як здригались її плечі.

Все-таки Полікарп розвів її руки й легко підняв на ноги. Марта похитнулась і, щоб не впасти, опустилась на стілець. Чугай, смішно шкутильгаючи в одному черевику, приніс Марті води. Мідна кварта дрібно стукотіла, торкаючись її зубів. Марта довго пила, спідлоба дивлячись на Полікарпа, наче боялася, що, як тільки відірветься від кварти,— станеться щось страшне.

Для Полікарпа Марта була зараз привидом. Варто йому заплющити очі або поворухнутися - привид щезне назавжди. Чугай заплющив очі, відійшов до дверей і знову глянув: Марта з мідною квартою сиділа перед ним. Марта. Його Марта. Вона змінилася трохи, але це вона. Можна підійти, обняти її, поцілувати в давно забуті вуста... Можна вткнутися в її груди і виплакатись... Можна жбурнути її на підлогу й бити. Бити до нестями, топтати ногами, зганяючи на цьому тілі свою злість, своє горе... Один крок, один помах руки, і розпластається на підлозі оця вродлива сука, яка забрала його щастя, розкидала по світу, як непотріб, його любов... Буде звиватися в передсмертних корчах, благати, кричати, але не буде пощади за ті роки, окутані колючими дротами в таборі, за матір, що осліпла від горя, за Степку, яка забула слово «мама».

— Бий,— мідна кварта покотилася по долівці.

Кого бити? Ту, яку не зміг викинути з серця? Марту, яка тягнула його, напівмертвого, по сизому снігу на плащ-палатці? Марту, яка такою чистою прийшла до нього й народила дочку?

Мільйон думок за секунду. Мільйон разів Чугай убивав її і мільйон разів щадив.

Дзень-бам,— кинув у вічність ще тридцять хвилин годинник. Кварта на підлозі. Черевик на столі. Нарешті взувся, підняв кварту.

— Навіщо ти приїхала?

— Не знаю... Виженеш?

— Зі своєї хати ще нікого не виганяв... Де живеш?

— У Луганську. З ним... У нас є дочка... Фросинка... А де... де Степка?

— Не забула, як звати? Вісімнадцять років минуло... згадала.

— Можеш говорити все — я заслужила на твою зневагу.

— Степки нема... Ти її не побачиш... Тут, у Сосонці, в тебе нікого нема. Даремно приїхала.

— Чому? Тебе побачила... Прости мені, Полікарпе.

— Я не бог. А без мого прощення проживеш.

— А совість?

— Про совість не будемо говорити, а про гріхи? Який же це гріх: полюбила іншого й... поїхала. Тільки не треба було тікати. Сказала б мені — розійшлися б по-доброму. Дочки я тобі все одно не віддав би, ти могла б ще їх дюжину народити, а сама хоч на чотири вітри.

— Я... я не знаю, як це вийшло, Полікарпе... Хоч убий... Я ж любила тебе...

— Любила... Ще сосонська земля з чобіт моїх не обсипалась, а ти вже вилежувалась на Ладькових подушках. Чи він тебе силою взяв?

— Ні... Я не можу пояснити, як це сталося.

— Я знаю, як це робиться...

— Якби ти не поїхав тоді по ті кляті гроші, то ми б... і досі з тобою... Я не думала тікати з Ладьком, я повернулася б, і хай би ти закатував мене за зраду... Але я злякалася, коли ти підпалив хату... а потім загорілося село. І ми втекли . Я зненавиділа тієї ночі себе і його... та не могла вже залишити, бо він був моїм захисником, моєю порадою. Я не любила його і не...

— Це мене зараз не цікавить.

— Як хочеш: вір — не вір, а я любила тільки тебе.

— Ти приїхала через вісімнадцять років, щоб сказати мені про це?

— Я шкодую, що не приїхала раніше.

— Марто, не було тобі сюди дороги й нема... Вечеряти будеш?

— Я маю з собою...

— Та ні, мені для тебе хліба не шкода.

Полікарп вийшов з хати — чула, як порався в коморі, рубав дрова. Марта розставила на столі миски, дістала з чемоданчика ковбасу, сир. Чугай приніс огірків, сала, розпалив у печі.

— Що ти хочеш робити, Полікарпе?

— Яєчні насмажу.

— Не треба.

— Мушу тебе пригостити.

— Давай допоможу.

— Помагай.— Полікарп відійшов од печі.— Ти вже одвикла від рогачів?

— Звикну.— Марта скинула жакет, стояла біля печі розчервоніла, усміхнена, домашня.

Чугай краяв хліб, інколи поглядаючи на Марту, самому собі не вірячи, що вона стоїть за кілька кроків від нього, ставна, з жадібним ротом і бездонними карими очима.

— Нарізав хліба, наче на весілля! — вивела Чугая з задуми. Потім підхопила на рогачі сковорідку.— На що ж поставити? Давай оту череп'яну миску!

Нарешті притулили якось ту сковороду на столі. Марта вийняла з сумочки дзеркальце й пудру, почала чепуритися — звично примружила очі (Полікарп пам'ятав, що вона завжди мружила очі, коли дивилася в дзеркало), напудрила носа, тернула рожевим тюбиком по губах... «Чорт би їх узяв, оцих бабів,— думає Полікарп.— Ще годину тому валялася в ногах, як шкодлива кішка, а зараз уже готова тебе побачити на колінах перед собою».

— Сідай, Полікарпе.— Не він, а вона запрошує його до столу. Господиня знайшлася!

Треба поставити її на своє місце, вирішує Полікарп. Чого вона командує в цій хаті? Треба було не пустити її й на поріг. Вигнати...

— І ти сідай, Марто,— Полікарп не повірив, що це сказав він.