Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Романина долоня заповзла у сумочку і витягла звідти товсту пачку банкнот. Вона не мала уявлення, яка сума буде відповідною у такому випадку і чи траплялись уже раніше схожі прецеденти. Рома допускала, що переборщує, але вона вирішила, що переборщування їй на руку.
Як уже говорилося, Романа робила це вперше, і чужорідність власної дії змусила її сприймати все відсторонено й сонно. Це не вона, це її рука поклала гроші перед носом густобрового хірурга. Очі чоловіка округлились. Брови загрозливо насупилися. Суворим голосом він запитав, чого Романа від нього хоче. Романа ще раз повторила свою історію: в їхній лікарні лежить травмований боєць із відбитою пам’яттю, її чоловік. Вони прожили разом стільки років, але це жодним чином не задокументовано. Вони відкладали шлюб, якось руки не дійшли до цієї умовности. Тепер вона хоче забрати чоловіка додому, коли це буде можливо. Рідне середовище найшвидше поверне йому здоров’я і пам’ять, загоїть рани. Але як їй це зробити? Закон проти неї, умовності ставлять палки в колеса героєвого життя. Він уже кілька років як сирота — немає нікого, хто міг би виступити в ролі правомірного свідка. Як же їй повернути собі чоловіка?
Головний лікар довго дивився на Роману, не промовляючи жодного слова. Його долоня поповзла по поверхні столу, між медичними картками і аркушами з результатами аналізів, верхні фаланги пальців заповзли на стосик банкнот. Рука перестала чомусь тремтіти. Рома не сумнівалася, що, поки рука повзла столом, лікар не вірив їй, у чомусь її підозрював. Щойно пальці торкнулися грошей — в очах лікаря спалахнула довіра.
Він зателефонував їй ще того ж дня і співчутливим теплим голосом повідомив, що комісія відбудеться за кілька днів. Романа прийшла туди з негнучкими колінами і відчуттям вільного польоту у прірву. Це було знайоме їй відчуття.
Цього разу сумочки було замало. Ромі довелося принести з собою картонний подарунковий пакет. Згори вона склала свою строкату газову хустку.
Шматок чекав на неї у своєму кабінеті. Навпроти нього сиділи соціяльна працівниця і якийсь військовий чин. Слонова — у криваво-червоній обтислій сукні, яка перегукувалася з багряними плямами на обличчі і декольте, з білим халатом, зіжмаканим у руці, — міряла кроками кімнату, розлючено впиваючись голками підборів у лискучий паркет. Романа одразу зрозуміла, що Слонова вже довго і голосно щось промовляє, і присутні втомились уже її слухати, що вони налякані її експресивністю. Побачивши прибулу, блондинка роздула ніздрі і підняла руку: здавалося, вона зараз почне періщити Роману халатом.
Шматок підвівся з-за столу. На його губах тьмяніла журлива посмішка. В погляді читалося зніяковіння. Він обережно взяв Слонову за лікоть, дбайливо провів долонями по її делікатних плечах, ніби зігріваючи, щось замурмотів їй на вухо — брови змішались зі стриженими прозорими пасмами психіятра. Блондинка осіла в його руках, втратила рішучість і зацікавлення. Втомлено обвела поглядом присутніх, затримавшись на Романі. Романа не витримала погляду, відвернулась і сіла на вільний стілець у кутку, затіненому декоративною пальмою.
Коли Слонову спровадили, Шматок попросив Роману ще раз повторити для присутніх свою історію. Щоправда, сам він не дозволив їй цього зробити, перебиваючи і не даючи договорити до кінця жодного речення. Отож у результаті Романа не витримала і розридалася — причому одразу з тремтінням і схлипуваннями, з рясними слізьми та шмарклями, з неконтрольованими підвиваннями.
Соціяльна працівниця носила велику мушлеподібну зачіску. Вона обсмикувала свій піджак і поправляла комір білої блузки, цим демонструючи співчуття. Військовий чин натомість, штивно карбуючи кроки, підійшов до Шматкового столу і передав Романі коробку з паперовими серветками.
Більше вони нічого від неї не вимагали. Кожен щось довго пояснював, цитував закони, наводив випадки з недавнього минулого, описував прецеденти. Вони змальовували картину цілковитого хаосу, яку навіть системою не назвеш, але було очевидно, що кожен із присутніх мав велике людяне серце. Вони прагнули допомогти Романі. Їм хотілося віддячити героєві. Це були люди тверезі та приземлені: здоровий глузд у них переважав умовності й бюрократичні неврози.
Отож Романі надиктували з десяток заяв і розписок, і вона вивела нерозбірливі слова на папері неслухняною рукою, щосекунди витираючи нею ж носа. Їй поставили умови й висловили наполегливі рекомендації. Пояснили обов’язки і призначили дати, коли їм із чоловіком доведеться з’явитись до відповідних органів та установ. Узяли Романині координати, попередивши про імовірні візити.
Хоча, можливо, навіть настільки скрупульозної роботи з нею не проводили. Може, це стрес так вплинув на Романине сприйняття, видовживши час, поглибивши все, що відбувалося.
Соціяльна працівниця вийняла зі шкіряного футляра лискучий сріблястий ноутбук і, чекаючи, поки він завантажиться, не припиняла повторювати, що ніколи в житті вона нічого подібного не робила, що в таких випадках слід ходити в інстанції, отримувати дозволи і печатки — але вона йде назустріч, бо вона розуміє, бо вона співчуває. У Роминих вухах це звучало, немов якесь припале пилом ретро-танґо, ритм якого соціяльна працівниця вистукувала собі нігтями, що були викладені цілою мозаїкою з лискучих камінців: я іду назустріч, я йду вам назустріч, бо я вас розумію, я вам співчуваю, я іду назустріч, іду вам назустріч останній раз, цей єдиний раз.
На робочому столі розгорнулися шпалери з темним і вологим пралісом, що положисто сходив додолу, аж доки не уривався стрімкою скелею, яка нависала над розбурханим морем, а на передньому тлі узбережжям цього моря мчали темні вершники на крутобоких конях, охороняючи жеребця, через круп якого було перекинуто зв’язану оголену бранку.
Пальці соціяльної працівниці спритно засовалися гладкою поверхнею сенсорної панелі. Її голова здавалась утричі більшою за середньостатистичну голову через грандіозний витвір із волосся і загрозливо погойдувалася під мелодію уявного акордеона.
Почніть із цієї течки, — сказала соціяльна працівниця. — Я не встигла їх посортувати, роботи весь час додається.
Жінка відсунула свого стільця, запрошуючи Роману наблизитися. Рома незграбно торкнулась клавіятури, провела пальцями по тачпаду, заклацала лівою клавішею, відкриваючи файл за файлом.
Усі можливі форми облич, розміри вух і носів, відтінки шкіри, розріз очей, густина брів, вирази обличчя десятків молодих чоловіків свідчили про те, що ці люди колись існували, що в кожного з них було справжнє життя. Очі декого дивились насмішкувато, інші вражали понурістю, багато хто ховав за серйозністю страх, більшість не мала уявлення про те найгірше, що чекає попереду.
Романа усвідомила, що ці течки перед нею — це десятки і сотні небуттів, невідомостей. Молоді чоловіки з серцями, кінцівками, з голосами канули кудись — не живі і не мертві. Ні тіл їхніх не було, ні достовірних історій загибелі чи катувань. Тільки маленькі чотирикутнички фотографій світились на моніторі.
Романа відкривала файл за файлом, швидко вдивлялась в обличчя, продивлялась інформацію:
