Вогненне око - Олесь Ульяненко

оком: смалець бризкав на одяг дівчат-куховарок. Повні, заголені до ліктів розчервонілі руки, роквітчані брунатними плямами ластовиння, спіднички куці, округлі, засмаглі з літа литки подразнювали його голод. Очі обволікало сизим, і він відчув, як тремтить на грудях амулет, а натовп одним цілим, одним рукавом, однією кишкою стиснувся, підступив до кав'ярень, заполонивши шосе, відтиснувши промерзлих хлопчаків із «Беркута». Круглі, чорні від морозу й голоду дірки ротів, посірілі обличчя загрозливо ворушилися. Снігова кушпелінь січеться сонцем. Пастельні тони кладе голубе небо, прорвавшись крізь свинець дрімаючої негоди, на дахи, на широкі вилиці вулиць. День продовжує свій поступ вітринами, неначе іграшковими маркетами, смітниками, трупарнями, лікарнями, в'язницями, школами. Люди вже вишеренговуються. Крижаний удар вітру прориває рекламу. Блондинка говорить про сім'ю і статок, про Канарські острови, про теплі країни. Обірвані краї тріщать на протязі. Водій зайшовся безтурботним реготом: «Подивіться, пане, якщо їх нагодувати, то ці, як молитву на сон, будуть повторювати: дай, Боже, пам'яті, щоб нічого не помнити. Хто тут? Наш брат робітник? Хе-хе-хе – ні! Це суходрочна інтелігенція, професорішки, вчителішки, лікарішки. Це ті, котрі видавлювали з нас останні крихти людського. Це покидь, за якими плаче суха осика…» Родик нервово переступав з ноги на ногу. Його не дивувала обізнаність водія. Спробував заговорити з жінкою, що розносила на тацях напої. Та усміхнулась, тріпнула рудою зачіскою і лишила адресу. Водій із розумінням підморгнув. Родик зустрівся поглядом, злякано відсахнувся – чорні розірвані ями блідого видовженого обличчя, обтиснутого мереживними кучерями. Таксист протяжно, вимовляючи кожне слово, мовив: «Поїхали, нас чекають. Мене чекає багато справ. Поїдемо навпрошки. Зараз міліція зайнята зовсім іншим». – Юрма зліпилася, вуркотіла чим далі, тим загрозливіше.

Місто різонуло вичищеними вітринами. Лютий мороз перебирав на весну. У під'їзді, переламавшись у шиї, обіпершись плечем об одвірок, кволо відриваючи шматки хліба, годуючи хлібом голубів, стояла жінка. Обличчя не виказувало, скільки їй років. Зелене, пооране безліччю зморщок. Вона, по всьому, брала хліб для себе. Голуби клювали одне одному голови, скубли крила за шматок скоринки. Жінка бездумно сипала крихту за крихтою, тоненька цівочка слини спадала з підборіддя, замерзаючи на зашмульганому комірці. Родик, увіходячи, побачив у цьому недобрий знак. Він стріпнувся. Невиразна тривога про щось попереджала, і чи не вперше він спробував дати раду думкам. Він ішов у невідомість, скнів не знати чого, стримуваний чимось всесильним і невідомим, тримаючи в пам'яті досить приблизне уявлення про світські візити. І він пригадав: коли таксі повернуло, сліпнучи на сонці, до задубілого, в білих кахлях, з рожевими відсвітами на вузьких вікнах Хрещатика, то зловив тоді себе на думці, що ніяк не може пригадати обличчя жінки. Останні кілька тижнів він згадував – із сонною нудотою, човгаючи довгим коридором, залитим яскравим, під сонце, люмінесцентним світлом, ледь переставляючи налиті втомою і сивухою варикозні ноги; тремтячими руками він тримав незмінний пакуночок зі смаженою кукурудзою. Дивлячись ізгори на події, досі не знаю, – може, там, у холодному просторі чиєїсь уяви, куди не слід підніматися нікому, навіть мені, – загубили ще одного Моцарта. Коли на душі світло, то люди бачать у тобі темряву; цим мучилися всі святі і пророки. А небо? Небо повинне мовчати. Люди тільки запитують, а не отримавши відповіді, чинять на свій розсуд.

Власне, перебіг тих днів виповзав із нього вже гнилими непотрібними шматками, – це хурчання голубиних крил, відтак перспектива віддалилася, сфокусувалася на тонкому обличчі дівчини, яка несподівано назвалася Лілою, але до кінця він її пам'ятав як щось безіменне, а далі – і зовсім безтілесне.

Що воно таке – радість? Він, напевне, подумав серед юрби строкатого люду, що розкуто рухалася, мов механічні іграшки. Він згадає, напевне, обов'язково розітре на порох останню спробу відшукати мрію, десь далеко, на засніжених, виповнених убивчою чорнотою березня, синіх до щему просторах своєї батьківщини, дивлячись крізь туман минулого на високе сонце. А зараз вона відкинулась на спинку м'якого крісла, затиснувши пальцями довгу ментолову сигарету, слухала, не приховуючи захоплення, повнявого чоловіка, ректора університету, автора збірки віршів і трьох романів. Досвід говорив їй більше, ніж Родику. Вона відчувала силу і владу. Він спостерігав, умлілий од приязного тепла, що його випромінювали люди; дивився на благодушно-розіпнутого перед публікою чорнобрового чоловіка. У нього прямий, стрілою ніс, м'ясисті широкі ніздрі. Чоловік має прізвище Любомир. Він виливає слова. Його сміх підтримує, захоплює, проводить вас між заплутаними лабіринтами слів, посилає далеко, щоб не поверталися, а насамкінець, точніше, перед тим – підтягнув, висмоктав до краплі. Живе слово тріпоче в тонких гарних вустах. Для чого Господь дав людині мову, здатність відтворювати звуки? Щоб перетворити їх на помиї власної зарозумілості; щоб звести не один десяток трохи дурніших, ніж ти? Дари Господні, дари ангелів? Існують вони?

Погляд Ангела губиться на засніженій рівнині в рожевому від морозу полудні; помах його холодного крила зупиняє Родика на половині шляху. Його повертають назад, доводячи до епілептичного нападу, від дому, від чогось далекого, куди він ховається, мов у мушлю. Проте не зовсім пам'яттю керують ангели. Погляд зупиняється, холонуть сфери, невидний рух, відкрутивши назад годинника, застає Родика біля вікна зі злиплим, густо пересипаним лупою волоссям, кролячими, червоними від безсоння очима, щоб бачив, давлячись смаженою, ще гарячою кукурудзою, схлипуючи, перебиваючи цей дитячий плач раз по раз ідіотським хихиканням, розкидані на килимі міста людські долі, де його пришпилена доля відходить вулицями в чорному венеціанському човні, під сухотний кашель музики за вікнами. Зачаклований строкатістю публіки, Родик думає про незнайомку.

Це вже наповнює його, провіщає серед пасом диму і випарів дорогого вина велику удачу. Шкода, що сни тільки глупої ночі прекрасні, а ранок блідий і приносить зовсім інше. І Родика роздвоює тривога. Ангел, дмухнувши прохолодою, розсипавши дріб'язком золото пір'я, йде з цього місця. Може, він полишив цей дім задля сатира.

За сусіднім столиком розвалився Лящ. Лящ говорить, високо скидаючи руку: «Що таке мистецтво? Ти думаєш, коли вліпив пару слів на папір, то здобувся на щось більше, ніж отой бродяга на вулиці? Навряд. Бродяга живе за своїми законами, ти спонукаєш вселенські сили давати тобі те, чого не треба… Але ти щодня настирно виводиш кривульки, і дивись – небо зглянеться, сипоне тобі пригорщу щастя… А жебрак, злидень… Той набагато щасливіший від тебе. У нього ясний розум, від голоду, від клопотів, де вкрасти кусень хліба. Ти думаєш, як ухопити кінець розтріпаного всесвіту, мов наречену, спійману на зраді перед шлюбом,