Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Послухай, брате, дарма ти це затіяв. Одна справа – трусити дрібних панків, а зовсім інша – напасти на озброєних конфедератів.

– Я нікого не примушую. Та побачиш, скільки зараз люду збереться. Люди вже не можуть терпіти.

Гаранджа наполягав:

– Навіть якщо ми зможемо це зробити – за нами почнуть ганятися не лише конфедерати – уся королівська рать тут буде! Вони перевернуть усі ліси, поля та села, аби знайти нас!

– Рідна земля нас заховає.

– Дарма. Марусю твою і так уже не воскресити…

– Годі! Я вже давно думаю про те, що конфедератам треба дати відсіч!.. Послухай, брате, я тебе розумію. Не хочеш каляти руки кров’ю – відступися!

Вони стояли і дивилися один одному в очі. Тоді Гаранджа відступив, відійшов далі до їхніх коней, що паслися віддалік. Через хвилину Левченко почув стукіт копит коня. Не втік-таки…

Левченко лишився наодинці: йому треба було подумати. Однак думки так і не лізли в голову. Раптом козак став навколішки перед могилою, а тоді впав на неї, ридаючи і стогнучи, немов дикий звір…

Від гайдамацького коша, що розкинувся у Холодному Яру, до монастиря десь півгодини їзди конем, тому доїхали туди досить швидко. Залізняк, крім своїх старшин, курінних отаманів та значних козаків, взяв із собою ще кілька сотень коліїв для оборони самого монастиря. Він знав, що ротмістр Воронович товчеться в Медведівці, розумів, що цей пан конче схоче поквитатися колись із мотронинськими ченцями, а заодно і весь монастир із димом пустити.

Старшини уже мали план повстання, усе було готове. У коші зібралося кількатисячне військо, достатньо непогано озброєне. Мали вже порох і навіть кілька гаківниць: запорожці допомогли. Із їхнім виходом до повстання мало приєднатися кілька сотень надвірної козацької міліції, не рахуючи вже повсталих селян. Кожен курінний знав, що має робити і куди вести людей.

– Найголовніше – всюди запровадити козацькі порядки, аби люди бачили, що ми не такі, як конфедерати, що ми на своїй землі не будемо вбивати і грабувати. У нас інша мета: збудувати нову козацьку державу. Жид, уніат, католик, лях – не наші вороги. Пани, шляхта, орендарі, конфедерати, губернатори – ось проти кого ми повстали. Щоби люди побачили, що ми хочемо принести нашому краю волю, а не руїну.

Ці слова Залізняк повторював на кожній нараді.

До повстання полковник вирішив залучити не лише гайдамаків і поспільство, але й чернечу братію. Зрештою, ченці, а особливо мотронинські, і так немало прислужилися справі, довгі роки чинячи опір владі. Але це треба було підкреслити: братія мала освятити цей похід. Поспільство хотіло бачити церковне благословення у будь-якій справі, а особливо вже у такій важливій…

Позаду Залізняка їхали Бондаренко і Швачка, Микита розповідав якусь стару історію про Мотронинський монастир.

– Коли їхні човни наближалися до пристані, воєвода вирішив перевірити пильність захисників фортеці. Він наказав переодягтися в одежу печенігів і підняти на човнах прапори, захоплені у ворогів. Як тільки перші човни підпливли до пристані, Мотря наказала вийти із засідки і бити ворогів. Першими ж стрілами Мирослав був убитий.

Для увічнення його пам’яті Мотря збудувала монастир, а сама пішла в черниці. З того часу ця обитель називається Мотронинською.

– Негарно вийшло, – мовив Бондаренко, оглядаючись по сторонах. – Треба було спочатку запитати гасло.

Монастир був розміщений на великій галявині, огороджений валом. З-над валу було видно Троїцький собор, навколо нього розміщені чернечі келії, збудована трапезна.

Саме в трапезну запросили гостей ченці. Всередину ввійшли старшини, а рядові колії залишилися на подвір’ї, розмовляли з ченцями та іншими людьми, що крутилися в монастирі в цей час.

Було видно, що на гайдамаків тут чекали, тому що широкі дубові столи заздалегідь були винесені звідси, а по цілій широкій кімнаті розставлені лави. Старшини без зайвого галасу порозсідалися на них. Зразу за ними сюди почали заходити ченці. Першим увійшов панотець, котрий дочасу виконував роль ігумена, за ним увійшли і всі інші, порозсідалися навпроти коліїв.

Залізняк підійшов під благословення панотця і, отримавши його, сів знову на лаву. Коли запала тиша, він знову встав і звернувся до присутніх.

– Превелебний отче, братіє, чесна громадо. Прийшли ми вас просити, щоби по древньому закону батьків наших панотці-священики освятили зброю нашу і благословили наше православне військо в похід на ворогів віри нашої і народу козацького.

На якусь хвилину запала мовчанка, ченці про щось тихо радилися. Нарешті один з дияконів промовив:

– Не гоже священику освячувати ножі, а лише паску й писанки. Подумай, брате, чи богоугодне діло ти робиш, зібравши цих людей на війну, бо війна це завжди розруха.

Залізняк спокійно кивав головою:

– Не одну ніч, брате, я думав про це. І був я не в одному селі й не в однім місті. Говорив я з людьми, і сказали мені вони, що більше нема сили терпіти панської наруги над душею й тілом і над церквою святою. Тому й стали ми на бій, щоби захистити рідний край від пустки, в яку нас тягнуть пани.

Диякони знову переглянулися.

– «Хто терпен, той спасен» – вчив нас Христос. Ми також