Доводи розсудку - Джейн Остін

— Я майже не бачив вас із того дня в Лаймі. Боюся, ви постраждали від потрясіння, тим більше що тоді вміли йому протистояти.

Вона запевнила його, що не постраждала.

— То був жахливий час, — сказав він, — жахливий день! — І провів рукою по очах, нібито відганяючи спогади, які ще завдавали йому болю, але наступної миті, знову злегка всміхнувшись, додав:

— Однак усе це було недаремно: це спричинило події, зовсім не жахливі. Коли у вас вистачило мужності збагнути, що за лікарем краще за все послати Бенвіка, ви навіть не підозрювали, що саме для нього одужання Луїзи буде важливішим за все.

— Звичайно, я й не підозрювала. Але, здається… сподіваюся, вони будуть щасливі. Вони обоє люди чесні й добрі.

— Так, — сказав він, не дивлячись їй прямо у вічі. — Але на цьому, гадаю, схожість закінчується. Від усієї душі я бажаю їм щастя й радію кожній обставині, що можу йому сприяти. Удома перед ними не поставали труднощі: не було ні перешкод, ні капризів, ні відстрочень. Мазгроуви, як завжди, добрі й великодушні і піклуються лише про щастя дочки. Це все, безперечно, провіщає щастя; більше, мабуть, ніж…

Він зупинився. Він, здавалося, щось раптом згадав, і його перейняло те саме почуття, яке змусило Енн почервоніти й опустити очі. Прокашлявшись, він, проте, продовжував так:

— Признатися, я все ж таки помічаю в них надто велику нерівність — і, мабуть, у чомусь не менш важливому, ніж вдача. Я вважаю Луїзу Мазгроув дуже милою, чарівною дівчиною, і я б не назвав її нерозумною, але Бенвік являє собою щось більше. Він розумний, начитаний і, признатися, його прихильність мене дивує. Якби вона була наслідком вдячності, якби він покохав Луїзу, вважаючи себе її обранцем, це вже була б інша річ. Але в мене немає підстави думати, що все було саме так. Навпаки, він закохався сам по собі і цілком раптово, і це мене дивує. Така людина, і в його становищі! З серцем покраяним, пораненим, майже розбитим! Фанні Гарвіл була істотою незвичайною, і він кохав її всією душею. Від такої відданості до такої жінки не виліковуються. Ні, він не міг вилікуватися.

Проте, усвідомивши чи то те, що його друг вилікувався, чи щось інше, він не став продовжувати. Енн, яка, незважаючи на те, що останні фрази було вимовлено уривчастим голосом, і незважаючи на шум у кімнаті, майже безперервне грюкання дверей і гомін гостей, які заходили, розрізнила кожне слово й була вражена, втішена, збентежена, її дихання зробилося частішим, і тисячі думок юрмилися в голові. Сама вона не могла порушити небезпечне питання, але після паузи, відчуваючи нездоланну потребу говорити й анітрохи не бажаючи зовсім змінювати тему, вона тільки ледь-ледь від неї відхилилася, запитавши:

— Ви, мабуть, довго пробули в Лаймі?

— Майже два тижні. Я не міг його покинути, доки не переконався, що Луїзі краще. Я мав це на совісті й тому не міг швидко втішитись. Адже все сталося через мене, тільки через мене. Вона б не була такою впертою, якби я не виявив слабкості. Довкілля Лайма вельми мальовниче. Я багато гуляв і їздив верхи, і що більше я бачив, то більше мені подобалось.

— Мені б дуже хотілося знову побачити Лайм, — сказала Енн.

— Справді? Ніколи б не подумав, що ви добрим словом його згадуєте. Скільки жаху й страждання ви там зазнали, яке терпіли напруження й утому! А я гадав, ви згадуєте Лайм з огидою.

— Останні кілька годин і справді були тяжкими, — відповіла Енн. — Але коли біль мине, пам'ять про нього вже зачарована спогадом. Адже ми не менше любимо місця, де нам доводилося страждати, крім хіба що тих, де наші страждання нічим не були скрашені, але в Лаймі було не так. Лише дві останні години ми непокоїлись і мучились, а до того ми ж так чудово проводили час. Скільки новизни й краси! Я мало подорожувала, і кожне нове місце мені є цікавим; але Лайм дійсно дуже мальовничий, і, одне слово, — вона почервоніла, — він справив на мене дуже приємне враження.

Ледве вона замовкла, двері знову розчинились, і на порозі з'явилося все товариство, якого чекали. «Леді Делрімпл! Леді Делрімпл!» — пролунали радісні вигуки; і з усім завзяттям, яке тільки могло сполучатися з ретельно обдуманою вишуканістю вбрання, сер Волтер і обидві його дами виступили назустріч. Леді Делрімпл і міс Картерет, супроводжувані містером Елліотом і полковником Воллізом, які прибули майже в ту саму хвилину, статечно пройшли до кімнати. Останні приєдналися до них, утворивши коло, до якого була залучена й Енн. Її відтіснили від капітана Вентворта. Цікавій, майже надто цікавій розмові довелося на час обірватися, але яке це було слабке спокутування за щастя, причиною якого вона була! За останні десять хвилин Енн дізналася про почуття капітана Вентворта до Луїзи та про інші його почуття більше, ніж могла сподіватись; і, долаючи хвилювання, вона залюбки віддалася необхідним обов'язкам світської поштивості. Тепер їй усе було до вподоби. Вона дізналася про те, від чого їй хотілося з усіма бути милою й привітною, і жаліти всіх за те, що вони не такі щасливі, як вона.

Це чарівне почуття трохи примеркнуло, коли, відокремлюючись від свого гурту, щоб знову підійти до капітана Вентворта, вона побачила, що в кімнаті його немає. Якраз коли вона відвернулася, він ішов до концертної зали. Пішов, зник з очей, і вона відчула хвилинний жаль. Але вони ще обов'язково зустрінуться. Він буде її шукати, він її знайде задовго до кінця вечора, а зараз, мабуть, їм краще побути нарізно, їй треба зібратися з думками.

Незабаром з'явилася леді Рассел. Уся компанія була у зборі, і залишалося тільки урочисто пройти до концертної зали, привертаючи якомога більше поглядів, викликаючи загальне перешіптування та якомога більше розбиваючи ряди шанувальників музики.

Дуже, дуже щасливими були Елізабет і Енн Елліот, входячи до концертної зали. Елізабет ішла під руку з міс Картерет, дивлячись у широку спину віконтеси Делрімпл, удови, і їй уже нічого було бажати; а Енн… але для неї було б образливим будь-яке порівняння її почуттів із почуттями сестри, бо в одній із них радіння спричинялося себелюбною суєтністю, а в іншій — прихильністю благородної душі.

Енн нічого не бачила,