Білі зуби - Зеді Сміт

— Я так… Я тішу… Але це не допомагає. Крім того, Аллах це забороняє.

— Ой, Самаде, не треба перейматися релігією. Це тобі не пасує, — Шіва стер сльозу від цибулі. — Відчуття вини — це нездорово.

— Це не відчуття вини. Це страх. Мені п’ятдесят сім, Шіво. Коли досягаєш мого віку, починаєш задумуватися про віру, починаєш боятися, щоб не стало запізно. Англія мене зіпсувала, я бачу це зараз — мої діти, моя дружина — вони теж зіпсовані. Мабуть, я завів неправильних друзів. Напевно, я був надто нерозважливим. Мабуть, я вирішив, що розум важливіший за віру. І зараз — оця остання спокуса, щоб добити мене. Щоб скарати мене, розумієш? Шіво, ти знаєш жінок. Поможи мені. Як можливе це почуття? Я знаю про її існування всього кілька місяців, я говорив з нею лише раз.

— Ти сам сказав: тобі п’ятдесят сім. Криза середнього віку!

— Середнього віку? Ти про що? — кинув Самад роздратовано. — Чорт, Шіво, я не збираюся жити до ста чотирнадцяти років.

— Просто так кажуть. У журналах пишуть. Це коли чоловік у якийсь момент свого життя починає відчувати, що він уже по той бік вершини… і потім — ти настільки молодий, наскільки ти відчуваєш жінку, якщо ти добрав, про що я.

— Я на моральному роздоріжжі, а ти мені мелеш казна-що.

— Мусиш про це знати, друзяко, — спокійно, терпляче проказав Шіва. — Жіночий організм, G-точка, рак яєчок, менопауза — криза середнього віку теж із цієї опери. Інформація, яку сучасний чоловік повинен мати під руками.

— Але я не хочу мати такої інформації! — закричав Самад, зриваючись на ноги і міряючи кроками кімнату. — От у чому справа! Я не хочу бути сучасним чоловіком! Я хочу жити так, як жив завжди! Я хочу повернутися на Схід.

— А-а, так… та ми всі хочемо — чи не так? — промимрив Шіва, помішуючи перець та цибулю. — Мене вивезли, коли мені було три. Чорт його знає, ця країна мені нічого не дала. Але хто має гроші на квиток назад? І хто хоче жити в хибарі зі ще чотирнадцятьма робітниками? Хто мені скаже, ким би був Шіва Бгаваті, якби повернувся назад у Калькутту? Принцом чи жебраком? І хто, — додав Шіва, і потроху його колишня краса поверталася на його обличчя, — хто зможе вичавити із нас Захід, якщо вже він в’ївся в наші кістки.

Самад продовжував ходити кімнатою.

— Не треба було приїжджати сюди — от де корінь всього зла. Ніколи не привозити своїх синів сюди, так далеко від Бога. Віллесден Грін! Телефонні картки у вітринах кіосків, Джуді Блюм у школі, презервативи на тротуарах, Свято врожаю, вчительки-спокусниці! — ревів Самад. — Шіво! Зізнаюся тобі — лише між нами — мій найкращий друг Арчібальд Джонс — невірний! І тепер спитай мене: який приклад я даю своїм дітям?

— Ікболе, сядь. Заспокойся. Слухай: ти просто когось хочеш. Люди хочуть людей. Так є від Делі до Депфорда. І це не кінець світу.

— Якби ж то я мав певність, що це так, як ти кажеш.

— Коли ти знову побачиш її?

— Ми будемо обговорювати шкільні справи — першої середи вересня.

— Ага. А вона індуска? Мусульманка? Вона не із сикхів, правда?

— Ще гірше. Це найгірше з усього, — прохрипів Самаде. — Вона англійка. Біла. Англійка.

Шіва потрусив головою:

— Я зустрічався з багатьма білими пташками, Самад. З дуже багатьма. Інколи все було, як по маслу, інколи нічого не виходило. Дві милі американочки. З розуму сходив за зіркою-парижанкою. Навіть жив рік із румункою. Але ніколи з англійкою. Без шансів. Жодних шансів.

— Чому? — заволав Самад, кусаючи власний великий палець і чекаючи страшної відповіді, присуду згори. — Чому, Шіво Бгаваті?

— Забагато історії, — загадково відповів Шіва, сервіруючи страву. — Забагато чортової історії.

8:30 ранку, перша середа вересня 1984-го. Самад, блукаючи десь у своїх думках, почув, як відчинилися і зачинилися двері його «Остіна Мініметро» — далеко-далеко в реальному світі, — повернувся ліворуч і подивився на Міллата, що сів у машину. Чи принаймні на щось схоже на Міллата від шиї та нижче: замість голови у Міллата був Томітронік — міні-комп’ютер, схожий на великий бінокль. Усередині — Самад сам колись спробував це — маленька червона машина, котрою керував його син, мчала навперегони із жовтою і зеленою машинами вздовж тривимірної дороги, зімітованої світлодіодом.

Міллат припаркував свій маленький зад на коричневе пластикове сидіння.

— Оооо! Яке холодне! Яке ж холодне! Мій зад замерзає!

— Міллате, де Маджід та Айрі?

— Ідуть, ідуть.

— Так швидко, як поїзд, чи так, як слимак?

— Ііііік, — гикнув Міллат від віртуального удару, який послав його червону машину в небуття.

— Міллате, будь ласка, зніми це.

— Не можу. Мені треба один, нуль, два, ще сім, ще три очка.

— Міллате, тобі нарешті час вивчити числа. Повтори: десять тисяч двісті сімдесят три.

— Деця тиця віті сімдеця ри.

— Зніми це, Міллате.

— Не можу. Тоді я помру. Ти що — хочеш, щоб я вмер, абба?

Самад не слухав. Він мусив бути в школі ще до дев’ятої, якщо хотів, щоб ця поїздка мала бодай якийсь результат. Бо о дев’ятій вона має бути в класі. Дві хвилини по