Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— Не кричи, будь ласка, на тебе дивляться люди, — торочив Данте.

— Я народився в Іспанії, — відповів Рей, — але це — моє місто.

— І що з того? — не вгавав Данте.

— Як це «що з того»? Я прожив у Буенос-Айресі довше, ніж ці випортки, і своїм домом не поступлюся.

— Молодець, — притакнув Відаль. — Добре, що ти готовий битися з хлопчаками, але чи не занадто ти легковірний? Не варто сваритися з Джимі через плітки Баламута.

— Знаєш, я коли чую слово «донос» — мені аж в очах темніє.

— А ти достеменно певен, — із притиском запитав Відаль, — що не піймався на гачок нової тактики молодіжних кіл — точніше, Баламутового небожа — посіяти між нами незгоду та чвари?

— Психологічна війна, — обізвався Данте.

— Не дурно кажеш, — погодився Рей, — але, так чи так, я донощика не пробачу.

— Невже ти собі гадаєш, — наполягав Відаль, — щоб за якісь пустопорожні обіцянки Джимі обмовив друга?

— Пустопорожні обіцянки? — перепитав Рей.

— Не конче було відпускати Джимі, щоб убити Аревало.

— Джимі здатен на все.

Боязко роззирнувшись, озвався Данте:

— Мене тривожить вигляд міста — усе як завжди, мовби нічого й не сталося.

— Тобі, щоб заспокоїтись, потрібна бійка, — підсумував Відаль.

— Учора тут була ціла битва, — запевнив Рей. — Коло готелю Віласеко. На нього напали перекинчики з Молодіжного комітету. Мій земляк, за підтримки незмінного Пако, тримав оборону. Коли поразка здавалася неминучою, прибула підмога з пудовими кулаками й голіруч відстояла твердиню.

Троє друзів піднялися сходами до вестибюлю лікарні Фернандеса й у сутінках побачили віддалік немовби статую, укриту простирадлом. Рей підступив на кілька кроків, щоб придивитися.

— Хто там? — запитав Данте.

— Старий.

— Старий?

— Так, старий на ношах.

— І що він робить? — гукнув зі своєї відстані Данте.

— Здається, вмирає, — відповів Рей.

— Нащо ми сюди прийшли? — проскиглив Данте.

— Усі ми скінчимо свої дні в богадільні, — лагідно мовив Рей. — Треба звикати.

— Я втомився, — запхинькав Данте. — Ви навіть не уявляєте. Я почуваюся дуже старим. Загибель Нестора, тоді той безпричинний напад на цвинтарі, тепер Аревало… Мені погано. Мені дуже страшно. Я більше не витримаю.

Вони підійшли до адміністраторського віконця у вестибюлі.

— Ми хочемо запитати про одного сеньйора, — поцікавився Рей. — На прізвище Аревало. Його привезли сьогодні вночі.

— Коли?

— Я хочу додому, — голосно мовив Данте.

«Сердешний, — подумав Відаль. — Якщо сказати, що ми його тут покинемо, він заплаче».

— Сьогодні вночі, — повторив Леандро.

— У якій він палаті?

— Цього ми не знаємо, — сказав Відаль. — На нього напали.

Тим часом Данте заходився терти пальцем щелепу та нюхати його.

— Що ти робиш? — запитав Відаль.

— Вона розхитується, їжа застрягає та смердить, — пояснив Данте. — Та в тебе й самого штучні зуби. Ти ще побачиш, як це.

— Ви родичі потерпілого? — запитав лисий приземкуватий сеньйор із круглою головою, схожою на гарбуз із вирізаним у ньому обличчям. На нагрудній кишені його халата синіми нитками було вишито «Лікар Л. Каделаґо».

— Ні, не родичі, — мовив Відаль. — Ми друзі. Друзі дитинства.

— Байдуже, — похапцем відповів Каделаґо. — Ходімо зі мною.

— Лікарю, як він? — обізвався Рей. Каделаґо спинився. Він здавався заглибленим у власні думки, і питання його очевидно збентежило.

— З ним усе добре? — тепер уже з неприхованою тривогою втрутився Данте.

— «Все добре»? — спохмурнів лікар. — Що ви маєте на увазі?

— Наш друг Аревало… — белькотів Данте, — він не помер?

— Ні, сеньйоре, — скрушно мовив Каделаґо.

— Він у критичному стані? — промимрив Відаль.

Каделаґо всміхнувся. Друзі наготувалися вислухати втішні новини.

— Так, — підтвердив лікар. — Він дуже слабий.

— Як шкода, — мовив Відаль.

— Ми вже навчилися давати раду з такими випадками, — вів далі посмутнілий Каделаґо.