Спокута - Ієн Макьюен
— Лола. З тобою нічого не сталося?
Брайоні торкнулася її плеча, безуспішно пробувала намацати її руку. Лола сиділа, похилившись уперед, склавши руки на грудях, обнімаючи себе й тихенько розгойдуючись. Голос у неї був слабким і зміненим, наче їй заважала якась грудка, якийсь слиз у горлі, їй довелося відкашлятися. Вона нерозбірливо сказала:
— Пробач, я не… Пробач…
— Хто це був? — пошепки запитала Брайоні й, перш ніж та встигла відповісти, додала, з усіх сил намагаючись бути спокійною: — Я бачила його. Я бачила його.
— Так, — покірно сказала Лола, — так.
Удруге цього вечора Брайоні відчула приплив ніжності до кузини. Вони разом дивилися в обличчя жахам. Вони з кузиною зблизилися. Брайоні стояла на колінах, намагаючись обійняти Лолу й пригорнути її до себе, але тіло тієї було кістлявим і непіддатним, щільно схованим саме в себе, наче мушелька. Морська, черепашка. Лола обнімала себе й розхитувалася.
— Це був він, правда? — питала Брайоні.
Вона радше відчула грудьми, ніж побачила, як кузина кивнула, повільно, роздумливо. Можливо, від виснаження.
Минали секунди, і врешті Лола сказала тим самим слабким, покірним голосом:
— Так. Це був він.
Брайоні раптом захотілося, щоб та назвала його ім’я. Задокументувати злочин, обрамити його прокляттям жертви, винести вирок злочинцю завдяки чарам імені.
— Лола, — прошепотіла вона, не в силах приховати дивного збудження, яке зараз відчувала. — Лола. Хто це був?
Розхитування припинилося. На острові стало дуже тихо. Не змінюючи позиції, Лола, наче прагнучи відсунутися, повела плечима, чи то знизала ними, чи то крутнула, аби звільнитися від співчутливого дотику Брайоні. Вона відвернула голову й дивилася кудись у порожнечу, в напрямку озера. Може, вона збиралася заговорити, розпочати довгу сповідь, де дала б вихід своїм почуттям, висловлюючи їх, і перейшла б від ступору до чогось, що нагадувало б одночасно жах і радість. Те, що вона відвернулася, могло б виявитися не відчуженістю, а виявом близькості, спробою взяти себе в руки й вилити свої почуття тій єдиній людині, до якої вона — так далеко від дому — начебто відчувала довіру й могла розказати їй усе. Можливо, вона вже набрала в груди повітря й відкрила рота. Але все це не мало ніякого значення, бо Брайоні вже готова була перервати її, і нагода ця буде втрачена. Так багато збігло секунд — тридцять? сорок п’ять? — і молодша дівчинка не могла більше стримуватися. Все збіглося. Це було її власне відкриття. Це було її оповідання, яке писалося само довкола неї.
— Це був Робі, правда?
Маніяк. Їй кортіло вимовити це слово.
Лола не сказала нічого й не поворухнулася.
Брайоні повторила ще раз, тепер вже без питальної інтонації. Як ствердження факту.
— Це був Робі.
Хоча Лола не повернулася, взагалі не поворухнулася, але було ясно, що щось із нею діється; шкіра почала випромінювати тепло, щось проковтнулося, наче якісь сухі спазми пробігли горлом.
Брайоні повторила ще раз. Просто сказала:
— Робі.
Десь далеко на озері щось гучно ляснуло по воді — скочила риба; звук був чіткий і самотній, бо вітер стих повністю. Нічого лячного не було зараз ні у верхівках дерев, ні в осоці. Нарешті Лола повільно повернулася обличчям до Брайоні.
— Ти бачила його, — сказала вона.
— Як він міг, — Брайоні аж застогнала. — Як він посмів.
Лола обхопила руками голі передпліччя й стиснула пальці.
Між тихо вимовленими словами були великі паузи.
— Ти бачила його.
Брайоні присунулася ближче й накрила Лолину руку своєю.
— Ти ж навіть не знаєш, що сталося в бібліотеці, перед обідом, якраз після нашої розмови. Він напав на мою сестру. Якби я не зайшла, навіть не знаю, що б він зробив…
Хоч вони були дуже близько одна від одної, виразів обличчя неможливо було розпізнати. Темний овал Лолиного обличчя взагалі нічого не виражав, але Брайоні відчувала, що Лола майже не слухає її, і це підтвердилося, коли та перервала:
— Але ж ти бачила його. Ти справді бачила його.
— Звичайно ж, бачила. Як удень. Це був він.
Хоча ніч була теплою, Лола почала тремтіти, і Брайоні було жаль, що їй нічого зняти, аби накинути Лолі на плечі.
— Знаєш, він підійшов до мене ззаду, — сказала Лола. — Повалив мене на землю… а потім… відтягнув мені назад голову, закрив рукою очі. Я навіть не могла, я була не в стані…
— Ох, Лола. — Брайоні простягла руку, торкнулася обличчя кузини й намацала щоку. Та була сухою, але вона знала, що довго так не буде. — Послухай мене. Я не могла його сплутати. Я ж знаю його все життя. Я бачила його.
— Бо я не можу сказати напевне. Тобто, я думала, що це може бути він, по голосу.
— Що він сказав?
— Нічого. Я хочу сказати, це був звук його голосу, дихання, сопіння. Але я нічого не бачила. Я не можу сказати напевне.
— А я можу. І скажу.
Ось так у ці хвилини біля озера й визначилися їхні позиції, які будуть публічно підтверджені в наступні тижні й місяці, а потім, роками, настійливо обстоюватимуться ними приватно, причому впевненість Брайоні тільки зростатиме, тоді як її кузина начебто сумніватиметься в собі. Після цього від Лоли ніколи не вимагалося нічого особливого, бо вона завжди могла сховатися за маскою ураженої ніяковості й, немов пацієнт, якого оберігають, чи врятована жертва, чи загублена дитина, купатися в піклуванні й почутті вини всіх довколишніх дорослих. Як ми могли допустити, щоб таке сталося з дитиною? Лола нічим не могла їм допомогти, та їй і не було потреби цього робити. Брайоні дала їй шанс, і вона інстинктивно схопилася за нього; навіть ще менше — вона просто дозволила нав’язати його собі. Їй залишалося всього лиш мовчати, ховаючись за завзяттям кузини. Лолі не потрібно було брехати, дивитися своєму гаданому ґвалтівникові в очі й набиратися відваги, щоб звинуватити його, бо все це було щиро й без будь-якого лукавства зроблене за неї молодшою дівчинкою. Від Лоли вимагалося всього лиш не говорити правди, відкинути її, повністю забути й переконати себе навіть не в
